Про насІсторія журналуБлагодійний фондПроектиГалереяКонтакт
«Я по-своєму люблю Англію, але моїм домом вона ніколи не стане…»
Неділя, 24 лютого 2013 20:32 Світ довкола нас Автор Катерина АНТОНІВ   

Анастасія Коник із сином ПетромРозмова з Анастасією Коник, яка кілька років прожила у Великій Британії


— Настю, що стало причиною Вашого від’їзду в країну Туманного Альбіону?

— Майже три роки я зі сином мешкала у Великобританії. Так склалися сімейні обставини. Для мого чоловіка Україна є історичною батьківщиною, оскільки його батьки — вихідці з Галичини. Після Другої світової війни доля різними стежками привела їх до Англії, там вони і познайомились, одружилися, народили дітей. А потім доля дала змогу їхньому синові завітати до України, і у Львові ми познайомилися й одружились. Упродовж семи років ми їздили до Англії погостювати в батьків, мене поступово адаптовували і готували до того, що колись ми переїдемо туди жити назавжди. Так і сталося. Коли у нас народився син — Петро-Дем’ян, я погодилася переїхати до Великої Британії, зробивши це свідомо, заради дитини.

— Розкажіть про свої враження від цієї країни. Що саме приваблювало Вас в Англії?

— Природа… Краєвиди… Моя перша зустріч з Англією відбулась понад 10 років тому. Я про неї мріяла зі шкільної парти. Країна Шервудського лісу і білих крейдяних скель Дуверу зустріла мене тоді сонячним погожим днем без дощу. Сірий Туманний Альбіон виявився напрочуд яскравим. Він зачаровував зеленню та палітрою кольорів, якими цвіли мохи і трави на полях. Англія була іншою, ніж я її уявляла. Англійське поле не назвеш безкраїм, як українське, бо воно має чіткі й видимі кордони — стіни. Метрові кам’яні мури, що мережать поля на клаптики, з англійською педантичністю відгороджують і охороняють недоторканну приватну власність. Небо — низьке та незнайоме. Мене дивували вузькі коридори вулиць, уздовж яких звивались одноманітні двоповерхові будинки. Вони зливались один з одним у безконечну кам’яну стіну з численними дверима. Компактні однотипні коробки ніяк не вписувались у мій стереотип англійського дому-фортеці, створювали гнітюче клаустрофобне враження. Це згодом я побачила середньовічні палаци та чудові маєтки з парками і садами, музеї, театри, катедри, бібліотеки у великих містах, атмосферу маленького традиційного села, і вони перевершили мої сподівання.

Національний заповідник Лейк-дістрікт: помережані мурами поля
Національний заповідник Лейк-дістрікт: помережані мурами поля.

— Прошу розповісти про побут, життя людей Англії. Що різнить нас?

— Англійці насправді дуже привітні люди, з гарним почуттям гумору, оптимісти, ініціативні. У них є чому повчитися. Вони вміють шанувати і популяризувати своїх героїв. Складалось враження, що у кожному селі є музей якогось видатного громадського, політичного чи культурного діяча і місцеві мешканці ним дуже пишаються. Ентузіазму, з яким англієць готовий прийти вам на допомогу, можна по-доброму позаздрити. Різноманітні волонтерські організації допомагають службам соціальної опіки, що працюють доволі злагоджено. Спектр діяльності громадських організацій вражає. Регулярно проводяться різноманітні доброчинні акції, мета яких — збір коштів на усілякі потреби: від фінансування науково-дослідних проектів, що займаються розробкою ліків проти СНІДу чи онкозахворювань до порятунку полярних ведмедів від наслідків глобального потепління. Популярні клуби за інтересами. Вас завжди там чекають з нетерпінням. Для прикладу, коли ми з дитиною переїхали до Англії, то одразу оселилися у невеличкому селі — Вотерфут (Waterfoot), населення якого складає всього 1300 мешканців. За три дні з нами сконтактувалася соціальна служба, мені поштою надіслали інформаційний проспект. У ньому я нарахувала 12 дитячих клубів у нашій околиці, які пропонували дітям віком від 1 до 14 років з понеділка до суботи різноманітні заняття: від уроків плавання до розмальовування порцелянового посуду. Вони вміють поєднувати приємне з корисним, раціонально організовують час і простір довкола себе. Система працює для людей, але вона працює й удосконалюється завдяки їхньому ентузіазму та небайдужості. Якщо є проблема, англійці шукають оптимальний спосіб для її вирішення, а не марнують час на пошуки винного. Вони вірять у свої сили і фокусуються на позитиві. За добрі справи завжди хвалять себе, це спонукає інших.

— А що Вас неприємно вразило у цій країні? Що для Вас було неприйнятним в Англії?

— Я відкривала для себе Англію поступово. Але ці «відкриття» не завжди були приємними, інколи взагалі неприйнятними. Колись я проводила екскурсії Львовом для англійських туристів, і щоразу у неділю мене хтось запитував: «У вас нині велике релігійне свято? Чому стільки людей у церквах?» І лише в Англії усвідомила, що мою відповідь: «Сьогодні — неділя», — ніхто не розумів. Я була шокована, коли бачила на багатьох англійських церквах вивіску «For sale» («Продається»). Торгують храмами! Церкви продають, бо вони стали нерентабельними, їх купують і перебудовують на звичайні помешкання. З багатьох зробили нічні клуби з дискотеками, ресторани, бари... І першими клієнтами цих закладів є самі англійці. Колись з наших церков робили склади чи стайні, але то була політика людиноненависницького режиму, а тут... вільний ринок. Продається і купується все.

На каналі ВВС Оne є телевізійне шоу «Cash in the Attic» («Готівка на горищі»). Суть полягає у тому, що люди перепродують на аукціонах старовинні чи унікальні, рідкісні речі. Більшість учасників шоу приносять на оцінку експертів сімейні реліквії. Особисто мені було сумно спостерігати, як з молотка продають те, що належало родині впродовж кількох поколінь. Вартість скриньки зі слонової кістки, яку привезено на початку минулого століття з Індії, експертам встановити, звісно, вдасться, а яку вартість має те, що твій прадід привіз її для прабабці й подарував у день їхнього весілля? І продають не тому, що потрапили у скрутне становище і нема ради, а тому, що ця річ вже не потрібна, на відміну від готівки. А відтак, не соромно за те, що їхні старенькі батьки доживають віку в старечих притулках. Така норма. Але це — вже питання традицій, історії та, зрештою, державного устрою.

— Авжеж… То Ви вважаєте, що буття породжує свідомість?..

— …Оскільки я згадала про телевізійне шоу, хочу розповісти про ще одне — «Britain’s best dish» («Краща страва Великобританії») на ITV. На англійських телеканалах є чимало кулінарних шоу, ця мода прийшла і на українське телебачення, але між ними існує одна суттєва різниця. Я порівнюю у найзагальніших рисах: на українські — або запрошують відомих людей, розмова з якими — на першому плані, або шеф-кухарів, які знайомлять зі специфікою різних національних кухонь. Мета ж англійських кулінарних програм — навчити людей готувати їсти. Харчування напівфабрикатами, купленими у найближчому магазині чи ресторані швидкої їжі, можливо, економить час, але воно вбиває традиції. Розривається природний ланцюг: не споживаються дари рідної землі, у процесі приготування страви не передається життєвий досвід і мудрість від старшого покоління молодшому (ми ж найчастіше спілкуємось саме на кухні). Англійською національною стравою вже можна вважати індійське каррі, бо традиційні англійські страви зникають. «Britain’s best dish» — популяризує, пропагує традиційну англійську кухню, не дає їй загинути. Здавалося б, уся держава розмовляє англійською мовою, їм нічого не загрожує, а б’ють на сполох. Непомітно їхню культуру харчування замінено чужою. Я не стверджую, що вареники роблять з нас українців, але доки нас бабці та мами вчать, як замісити хліб і паску, доти ми є сильними і здоровими.

На могилі англійського поета Вільяма Вордсворта
На могилі англійського поета
Вільяма Вордсворта.

— Останнім часом у світі багато говорять про глобалізаційні процеси, які можуть призвести до асиміляції. Багатьох лякає зближення двох різних світів: Заходу та Сходу, християнства і мусульманства. Як це сприймають в Англії? Як почуває себе людина у такому світі?

— Ось саме про це я хотіла сказати. Викорінення національної кухні належить до однієї з ознак незворотності асимілятивних і глобалізаційних процесів у Англії. Там уже є міста, в яких англійці поступово перетворюються на національну меншину: Лестер (Leicester), Слау (Slough), Братфорд (Bradford), 7 з 32 районів Лондона уже «неанглійські», серед них і Вестмінстер, 40% мешканців Блакбурну (Blackburn) не є християнами. У пресі дедалі частіше з’являються заголов­ки на кшталт: «Об’єднане Королівство перетворюється на мусульманську державу». Роки два тому в одному з англійських аеропортів стався такий інцидент: прибираючи у технічному приміщенні, працівник знайшов на підлозі календар із зображенням Ісуса Христа і поставив на шафку. В адміністрацію надійшла скарга від працівника-мусульманина, який заявив, що цим вчинком його принижено й ображено. ЗМІ висвітлювали скандал, але саме увага та обурення громадськості захистили людину, якій не піднялась рука викинути календар до смітника, від санкцій адміністрації. Дискусія навколо цього інциденту почала переходити у неконструктивну площину взаємних звинувачень.

І ще таке. Бажання все контро­лювати і стежити за громадянами, з метою їхньої ж безпеки та порядку, в Англії уже подібне до параної. Здається, що ви постійно перебуваєте під наглядом камер відеоспостереження. ЗМІ нагнітають страх перед терористичними атаками, викраденням дітей, розбійними нападами, завжди закликають усіх бути пильними і повідомляти поліцію про усе підозріле та незвичне. Особисто я ніколи себе там вільною не почувала, мене дратувала надмірна кількість застережувальних, обмежувальних та заборонних знаків, написів, інструкцій тощо.

— Тоді останнє запитання. То що ж стало причиною Вашого повернення на Батьківщину?

— Я по-своєму люблю Англію, але моїм домом вона ніколи не стане. Після трьох років постійного проживання за кордоном, я зрозуміла, що комфортний побут можна створити будь-де, але відчуття внутрішньої гармонії я маю лише на рідній землі. Хтось сказав, що людина на чужині отримує «нове небо, але втрачає душу». Це правда.

 

Нове число

Прес-Центр
Банер
Банер
www.leleky.org
Банер
Банер
Банер
Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера
 
http://sexencyclopedia.net/