Про насІсторія журналуБлагодійний фондПроектиГалереяКонтакт
Людина в залізній масці
Неділя, 24 лютого 2013 20:05 Світ довкола нас Автор Юрій ВОЛОШИН   

Ігор СмешкоУ відомих романах про пригоди трьох мушкетерів у Франції XVII сторіччя Олександр Дюма зображує Луї XIV як корумпованого та деспотичного монарха, а його брата — Філіпа — потенційним претендентом на трон. Після безуспішного заколоту з метою усунення Луї XIV та заміни його на Філіпа, король засуджує свого брата на довічне ув’язнення, заковуючи того в залізну маску, щоб приховати його особистість.

Сучасні державні чинники змінили цю залізну маску «шляхетнішою». Але мета залишається тією ж: применшити, або стерти особистість тих, хто або є занадто принциповим, щоб вклонятися перед будь-якими бажаннями правителів, або тих, кого вважають загрозою — фізичною або інтелектуальною — для правлячого режиму. Основний метод — нацькувати всю слідчу та прокурорську рать держави, щоб ув’язнити нещасну жертву за якийсь реальний або надуманий незаконний акт. Якщо не знайдуть жодної провини, тоді вигадану слідчу справу тримають «відкритою» роками; жертву, ії родину та найближче оточення без кінця допитують та обшукують; публічні появи жертви відстежують; також жертву піддають чисельним дрібним утискам, брехливим наклепам в засобах масової інформації, а також юридичним тяжбам.


Прислухаймося

Ми, українці, доконечно мусимо збагнути кілька засадничих речей:

1. Ті репрезентанти нації, які приймають серцем і реалізовують в житті ідеали а) єдиної, незалежної, соборної України в її етнічних межах, б) України без холопа і пана, в) Шевченківської «святої правди» і орієнтиру «Обніміте найменшого брата» — З НАМИ;

2. Народ з багатотисячним історичним досвідом не можна перетворювати в казарму, де домінує одна партійна (чи інша) ідея. Чим більше плодотворних ідей (зорієнтованих на благо всіх громадян) взаємодіятиме в межах національного організму, тим перспективнішим ставатиме майбутнє;

3. Маємо унікальну можливість використати для блага нації досвід і талант усіх українців, які є такими ЗА ДУХОМ, водночас — зарепрезентувати світові безмірність своїх талантів, чим допоможемо якнайшвидше перейти від комерційно-маніпулятивної цивілізації до духовної.

Хоча таке зловживання держаною владою завжди є трагедією для людини, але ще більше потерпає країна, коли «людина в залізній масці» є однією з найпринциповіших та високоповажаних громадських діячів. Фактично, українським «Філіпом» є та сама особа, яка за дві хвилини до півночі перед 28 грудня 2004 року врятувала столицю України від повтору подій, подібних до тих, що сталися на площі Тянанмень [в Китаї]. Його безсумнівна роль у порятунку України від кровопролиття стала темою передової статті в поважній газеті «Нью-Йорк Таймс» 17 січня 2005 року. І саме він є тією людиною, яка — під час двох інших бурхливих подій 2004 року — врятувала також свою країну від міжнародного скандалу, викривши плани щодо політичного вбивства на території України одного з кандидатів у президенти Росії; а також і від суворої відплати, яка могла б бути спрямована проти України за нелегальне постачання у 2001 році крилатих ракет, потенційних носіїв ядерної зброї, до Ірану.

Йдеться про одну і ту саму людину — генерал-полковника Ігоря Смешка, якого вихваляв у власноруч написаному листі колишній директор ФБР США Луї Фрі, зокрема і за його великий внесок у боротьбу з організованою міжнародною злочинністю, починаючи ще із середини 90-х років. (Кучма Л. Після Майдану. Нотатки президента, 2005–2006. — К.: «Довіра», 2007.)

За іронією долі, генерал-полковник Ігор Смешко, колишній голова Служби безпеки України (СБУ), любить цитувати іншого героя книги Олександра Дюма — Кардинала Франції Ришельє, якому його сповідник задав питання: чи простив той своїх ворогів. Кардинал Ришельє відповів, що він ніколи не мав жодних особистих ворогів ...лише ворогів Держави (Інвестгазета. — 2007. — 1–7 жовт.).

Це може пояснити, чому Смешко зараз носить «залізну маску». Вороги Держави, включно з деякими діючими урядовцями України, напевно, бажали б, аби цю маску він не зняв ніколи.

 

Видатна кар’єра

Ігор Смешко народився 1955 року в місті Христинівці Черкаської області. Ця область, як знаємо, є батьківщиною також Тараса Шевченка і Богдана Хмельницького. Після закінчення середньої школи у віці 17 років обрав військово-наукову кур’єру, отримав ступінь доктора технічних наук у галузі військової кібернетики та звання професора з інформатики та системного аналізу. У 1992 році одним із перших поступив на службу до новоутвореного Міністерства оборони України як відповідальний секретар його Експертної Наукової Ради. Наприкінці того ж року його залучили до створення нової структури — розвідувального управління Міністерства оборони України. Але майже на початку цієї роботи Смешка скерували виконувати дипломатичні обов’язки першого в історії незалежної України аташе з питань оборони у Вашингтоні, США.

За чотири роки перебування у Вашингтоні Ігорю Смешку вдалося завоювати дружбу багатьох важливих для України осіб, а також заслужити заздрість і захоплення з боку усіх дипломатичних місій колишніх країн Варшавського договору завдяки вмінню домовитися про підписання першого між США та будь-якою іншою пост-комуністичною країною Меморандуму про військове співробітництво. 10 років опісля Смешко знову приголомшить дипломатичну спільноту тим, що забезпечить підписання аналогічної угоди з урядом Швейцарії — однієї з десятка подібних угод, підписаних за всю історію Швейцарії. Розповідали, що італійський військовий аташе не зміг спочатку повірити в те, що Смешкові це вдалося, адже десятиріччя подібних спроб Італії щодо цього видалися марними. («Невідома розвідка». — № 9. — Київ, 2004).

Спогади про цей період становлення молодого офіцера можна знайти в інтерв’ю колишнього керівника Смешка генерал-лейтенанта Олександра Скіпальського, надрукованого в інтернет-виданні «Трибуна» (28.01.2005р., http://www.tribuna.com.ua):

«Весна 1992… надзвичайно складний період, оскільки увесь світ споглядав: хто ми такі і як ми плануємо впоратися з Кримом, Чорноморським флотом, ядерними озброєннями. Новопризначений Міністр оборони Костянтин Морозов наполягав, щоб аташе з питань оборони України в США був найкращим офіцером, з високим рівнем військової та загальної ерудиції, культури та знанням іноземних мов. Ми знайшли такого офіцера в особі полковника, доктора наук Ігоря Смешка.

Що в ньому найбільше вражало? Він не мав за собою будь-якої потужної підтримки — просто інтелект та велика працездатність. Символічно важливо було й те, що наша перша зустріч зі Смешком відбулась під сяйвом хрестів Святої Софії, де ми говорили про трагічну історію нашої країни та необхідність посилення її безпеки.

За мою 40-річну військову кар’єру я служив з багатьма прекрасними офіцерами, але Ігор був з найкращих. Я відчував велику гордість, вислуховуючи компліменти та високі оцінки з боку американських посадовців за призначення особи калібру Ігоря до Вашингтону».

У 1995 році Смешко отримав свою першу генеральську зірку, та його відкликали до Києва і призначили головою Комітету з питань розвідки при Президентові України, який він очолював три роки поспіль. Під його керівництвом цей Комітет піднісся від статусу «паперової» організації до потужного та впливового локомотива реформ та впровадження професіоналізму в діяльності розвідувального співтовариства України. Він став першим координатором діяльності розвідувальних служб різних силових відомств держави, ініціатором та виконавцем розробки нового закону про розвідувальні органи України, а також розробником першої національної розвідувальної програми, яка визначила нові завдання і пріоритети для національної розвідки (Горбулін В. Без права на каяття. — Харків, 2009).

 

Розбудова української воєнної розвідки

У 1997 році Смешка призначили начальником головного управління розвідки Міністерства оборони України (ГУР МОУ) за сумісництвом із вже займаною посадою голови Комітету з питань розвідки при Президентові України. І знову він прийняв організацію, яка практично не мала потрібних сил і засобів, власного бюджету, з дуже неадекватною законодавчою базою, з деморалізованим особовим складом, зарплатня якому виплачувалася уривчасто; але за три роки ця структура стала другою потужною розвідувальною службою після СБУ. Розвідувальні донесення та аналітика від неї стали настільки професійними і такої високої якості, що Президент Кучма наприкинці 1999 року визнав, що вони перевищували все те , що він отримував з «інших джерел» (http//www.defense-ua.com).

Розбудовуючи ГУР МОУ, Смешко водночас заробляв прихильність та повагу іноземних країн до України. Зокрема у квітні 1998 року, коли він свідчив у Конгресі США на слуханнях щодо оцінки зусиль України у боротьбі з організованою злочинністю та корупцією. Незважаючи на протистояння Держдепартаменту США, Смешкові, за повної підтримки ФБР, вдалося не допустити спланованого урізання фінансової допомоги Україні у сумі $350 млн.

Ці безпрецедентні зміни з боку ГУР МОУ, яку очолював Смешко, стосовно могутньої СБУ, посилені лобіюванням додаткових законодавчих змін щодо реорганізації та викорінення залишків домінування СБУ, отриманих у спадщину від КДБшної ери, побільшили чисельність його ворогів, зокрема й тих, кому було що приховувати. Контратаки з боку СБУ проти Смешка почалися ще задовго до його призначення начальником ГУР МОУ. Але вони стали особливо небезпечними та інтенсивними на початку 2000 року. Двома головними діючими особами таємної війни стали тодішній керівник СБУ Леонід Деркач та начальник військової розвідки Ігор Смешко. Щоправда, боротьба точилася, в основному, нижче ватерлінії громадської уваги, і видимою верхівкою «айсбергу» на той час був лише контроль над військовими технологіями «подвійного використання» (Дзеркало тижня. — 2003. — №35(460); http//www.niss.gov.ua).

Принагідно, корисно надати деяку додаткову інформацію з історії цього питання. Річ у тім, що до часу входження Смешка у світ розвідки та чутливих військових технологій, внаслідок його призначення керівником президентського комітету з питань розвідки, СБУ, працюючи через мережу комерційних фірм, насолоджувалась повною монополією і виключно власним контролем над торгівлею зброєю з України. Це тривало майже до 1999 року, коли уперше офіцери військової розвідки дістали змогу також перевіряти сертифікати «кінцевого споживача», експортуючи озброєння, внаслідок чого вони відразу почали виявляти масові фальсифікації та оборудки із ними.

Крім того, верхівка СБУ була тоді розлючена та стривожена  ще й тим, що Смешко викрив декілька високо чутливих «справ», наслідком яких могли б бути серйозні міжнародні скандали із завданням нових ударів по міжнародній репутації України. Такими, з-поміж іншого, були справи щодо: (a) постачання у 1999 році повстанцям Сьєра Леоне зброї, з якої винищили десятки тисяч мирних жінок та дітей; (б) прихованої підготовки до експорту за кордон крилатих ракети X-55, потенційних носіїв ядерної зброї, всупереч міжнародним зобов’язанням України щодо нерозповсюдження ракетних технологій; (в) інтенсивного лобіювання певними вищими посадовцями СБУ та свідомого використання ними фіктивних «американських посередників» при підготовці продажу танків афганським талібам з порушенням при цьому існуючих на той час санкцій ООН; а також (г) регулярних контактів і навіть візитів одного із найвідоміших кримінальних босів Семена Могілевича до офісів та місця проживання деяких високопосадовців СБУ (низка публікацій в «Україні кримінальній» за 2001—2002 роки: http//www.cripo.ua та «Дзеркало тижня». — № 37(258). — 18-24 вересня 1999).

У 2000 році Смешко домігся переведення високо-ефективної радіолокаційної станції технічної розвідки «Кольчуга» під суворий експортний контроль та надав їй режиму таємності. Цим було створено механізм ефективного запобігання для її можливого експорту в «небажані» країни, без попереднього погодження із військовою розвідкою. Після усунення Смешка з посади керівника військової розвідки СБУ спромоглася майже відразу зламати цей запобіжник контролю, знявши відповідний гриф таємності, та почала працювати над планами продажу цієї системи до Іраку, часів Саддама Хусейна, що відразу вплутало Україну у глобально шкідливий для неї скандал, який очорнив імідж не тільки ії уряду, а й цілої країни на довгі роки.

 

«Імперія» завдає удар у відповідь

На початку 2000 року «імперія» завдала зворотній удар, розпочавши системний, виснажливий та принизливий наступ на Смешка, його друзів, родичів та колег-офіцерів військової розвідки. Його та його оточення звинуватили у надуманих злочинах. Відбулися жорсткі обшуки та допити у присутності дружини та дітей, цькування його близького оточення, розповсюдження фальшивих чуток про його «роботу на американців». Незважаючи на втручання міністра оборони України та секретаря Ради національної безпеки та оборони України, Голові СБУ Деркачу вдалося переконати Леоніда Кучму у тому, що Смешко є «організатором» розповсюдження чуток про негаразди зі здоров’ям президента. Смешкові довелося подати рапорт про відставку та піти із пониженням з посади начальника ГУР МОУ; його відрядили військовим аташе до Швейцарії (http//www.compromat.ru).

Ставка Президента Кучми не на тих керівників в СБУ, наступна руйнація системи альтернативних джерел його інформування та доведення розвідданих, яку так ретельно вибудовував Смешко, стала невиправною помилкою, як для самого президента, так і для країни. Невдовзі, після відновлення монополії СБУ в сфері президентської безпеки та розвідки, світ похитнувся від «касетного скандалу Мельниченка» та вбивства Гонгадзе. Президент потрапив в ізоляцію, а служба безпеки виявилася неспроможною не тільки надавати йому правдиву, життєво-важливу інформацію, але й навіть забезпечити конфіденційність та безпеку його власного кабінету (День. — 2009. —  №138(3058)).

 

Відродження

Лише наприкінці 2002 року Кучма зміг усвідомити складне становище, яке сам собі й створив. Він терміново відкликав Смешка зі Швейцарії, щоб той допоміг приборкати палаючий скандал, який вибухнув навколо «Кольчуги» і поставив під загрозу стосунки України із Заходом.

За кілька днів після його нового призначення головою Комітету з питань військово-технічного співробітництва та експортного контролю при Президентові України, Смешко зустрівся в Нью-Йорку з Генрі Кісінджером та керівником Ради безпеки ООН. Незважаючи на аналогічні, але менш вдалі спроби нового керівництва СБУ, Смешкові вдалося запевнити світових лідерів у тому, що уряд України не був залучений до продажу «Кольчуги», а також сприяти усуненню неофіційних санкцій, накладених на Україну.

У квітні 2003 року Смешка призначили головою СБУ. Він дістав змогу реформувати цю організацію на взірець європейських моделей. За вказівкою Леоніда Кучми щодо «декадебізації» СБУ, Смешко наполягав на повній свободі СБУ від політичного контролю та на суворій відповідності конституційним та статутним обмеженням, повноваженням та функціям. У березні 2004 року Кучма, на підставі рекомендації Смешка, підписав історичний Указ, яким заборонив скеровувати діючих співробітників СБУ на посади в урядові структури із правом ведення всередині них негласної оперативної роботи.

Коли за 18 місяців після його призначення спалахнула «помаранчева революція», єдиним занепокоєнням Смешка було уникнути кровопролиття та забезпечити мирну передачу влади. (Марчук Є. // Галицькі контракти. — 2005. — 21 берез.; Горбулін В. // Бульвар. — 2009. — 23 черв.).

Його політична нейтральність коштувала йому дорого: два місяці опісля його та тисячі інших професійних держслужбовців було безпідставно, із огляду на закони України, заміщено на посадах некваліфікованими та недосвідченими «помаранчевими» лоялістами. За шість місяців генерал-полковника Смешка, якому ще не виповнилося 50 років, звільнили з військової служби — за 15 років до можливого законного терміну виходу на пенсію для тризіркового генерала.

За звичних обставин історія могла б тут і закінчитися: сумна та доволі поширена доля компетентного й талановитого державного службовця, відстороненого жадібними до влади «господарями життя», яких більше цікавить лояльність та контроль, аніж ефективне державне управління. Але наші обставини — незвичайні, і Смешко — неординарний посадовець. Віриться, що ми ще почуємо про нього у майбутньому, а отже важливо пильніше розглянути його роботу в СБУ та його дії під час «Помаранчевої революції» — «формувальні» роки, які не примусили його змиритися з цинізмом та корупцією навколо нього.

 

Приборкання звіра

Провівши 9 років на різних посадах за кордоном, Смешко мав змогу порівняти роль органів безпеки та розвідки України з аналогами в інших країнах. Він швидко визнав, що, з огляду на збереження в СБУ кадебешного серцевинного характеру та ментальності у ії роботі, українська демократія буде завжди під загрозою — права її громадян будуть порушуватись, а євроінтеграція буде дуже проблематичною. Хоча він також усвідомлював і те, що будь-яка реформа СБУ неодмінно буде провокувати масований опір і всередині, і зовні її лав.

На тлі всього цього, не дивно, що після призначення на посаду голови СБУ у вересні 2003 року перше, що зробив Смешко, було те, що він запропонував своїм найвищим підлеглим — заступникам голови — відразу написати рапорти про відставку, що стало прецедентом у 90-річній історії відомства. Далі, він наказав, щоб не було знищено жодного документу. І третій крок — він збільшив зарплати і зробив ставку на практичний професіоналізм співробітників, а не лише на «досвід» роботи «в органах» (Дзеркало тиждня. — 2003. — №35 (460)).

Запустивши при цьому власну схему керівництва, Смешко поставив собі завдання реформувати і модернізувати СБУ та підвищити ефективність ії роботи. Хоча вже минуло 12 років після набуття незалежності, СБУ утримувала ще тоді структуру і функції більш придатні для здійснення внутрішньо-державного контролю, а не протистояння корупції у вищих ешелонах влади країни, транснаціональним кримінальним організаціям, тероризму, а також іноземному шпигунству та підривній діяльності.

Тим, кому не довелося стикатися з колишнім КДБ або відчути його вплив, можливо, важко буде усвідомити увесь той страх, який він продовжував викликати, та владу, яку він ще утримував у пострадянській Україні. Навіть Президент Кучма визнав це у своїх мемуарах (Кучма Л. Після Майдану. Нотатки президента, 2005—2006. — К., 2007), зазначивши, що, незважаючи на його прагнення розпустити цю організацію ще у 1994 році, йому забракло для цього політичної волі та необхідної підтримки. Після обрання його президентом у 1994 році «єдиною конструктивно думкою» Кучми було звільнити всіх офіцерів та агентів СБУ, і він пожалкував, що не зміг завчасно зробити цього.

Сам Кучма усвідомлював, що для нього було б «самогубством» розігнати СБУ, оскільки Україна знаходилася «між двох вогнів» — між Росією та Заходом — і він не міг ризикувати послабленням України, провокуючи ворожість такої потужної організації. Навіть в його власному уряді СБУ мало підтримку переважної більшості «лівого» парламенту, чия лояльність підтримувалася завдяки дркладним досьє, які СБУ мала на кожного з його членів. Кучма побоювався, що:

«…при тотальності того «ресурсу»… вкупі з колишніми партійними робітниками, керівною номенклатурою… а всі вони залишалися ще дуже потужними …вони б кинулися на будь-якого безумця, який дозволив би собі підняти свою руку на «святая святих» — колишній КДБ… вони б миттєво з’їли мене з кісточками і розірвали б на шматки».

Такі були загальні обставини, з якими відразу стикнувся Смешко, і такою була гора, яку він був приречений долати, і саме в цей час він висунув свій план реорганізації СБУ, що складався з трьох частин  (Українська газета. — 2005. — 13-19 квіт.):

1. Остаточна ліквідація функцій СБУ, як органу таємної політичної поліції, що було спадщиною від головної ролі колишнього КДБ, та реальне підпорядкування СБУ системі цивільного державного контролю в Україні. Головним шляхом досягнення цього було відкликання усіх співробітників СБУ, які мали до того часу право на ведення, із таємних агентурних позицій, таємної оперативної роботи всередині державних органів влади, які, згідно з законом, самі повинні були відповідно контролювати діяльність СБУ.

2. Підвищення та забезпечення адекватного фінансування діяльності СБУ через усунення неефективних витрат та збільшення його загального бюджету і компенсаційних витрат.

3. Реорганізація внутрішніх завдань та функціональної структури СБУ, зокрема: (a) передача функції зовнішньої розвідки від СБУ до незалежної національної служби зовнішньої розвідки; (б) відновлення діяльності президентського комітету з питань розвідки; (в) передача функції військової контррозвідки від СБУ до рук міністерства оборони; (г) передача загальних та дублюючих правоохоронних та слідчих функцій, притаманних суто карному розшуку, від СБУ до міністерства внутрішніх справ, прокуратури тощо. (Ця остання зміна мала здійснюватись поступово та в руслі удосконалень і реформ інших правоохоронних органів України).

Після цих трансформацій Смешко планував перетворити СБУ на суто «спеціальну службу» із завданням внутрішньої контррозвідки задля захисту України від іноземного шпигунства, підривної діяльності та від зовнішнього втручання в українські справи. До того ж, реформована СБУ мала фокусуватися на надзвичайно складній, широкомасштабній злочинній діяльності, яка загрожувала саме безпеці держави та її конституційному ладові, а саме: транснаціональна організована злочинність, корупція у вищих ешелонах української влади; фальсифікація результатів голосування, міжнародний тероризм, розповсюдження зброї масового ураження, державна зрада та сепаратизм.

Під керівництвом Смешка протягом трохи більше одного року СБУ продемонструвала великий прогрес та вправність у багатьох складних для служби і держави ситуаціях. Навіть перелік їх на офіційному веб-сайті організації вражає (http//www.sbu.gov.ua/reports/ann17-01-2005.shtml). Варто згадати лише один з менш відомих епізодів лютого 2004 року (оскільки він розкриває внутрішній світ не лише його професіоналізму, але й його козацького духу). Від своїх підлеглих, які перебували у відрядженні в Ліберії, Смешко довідався, що чотирьох українських дівчат — жертв торгівлі людьми — тримають у місцевому будинку розпусти і планують перевезти до Конго. Смешко наказав кільком спецназівцям СБУ визволити дівчат з борделю. І хоча ліберійській та українській стороні довелося мати справу зі спритним та озброєним супротивником, дівчат звільнили, доправили до літака, який чекав на них, та безпечно доправили до України. Після цього випадку вороги Смешка критикували його за ризик погіршити відносини України з Ліберією через чотирьох «повій». Смешко відповів, що для нього вони передовсім громадянки України, які мають право на захист з боку своєї держави. Але, не менш важливим було і те, що за декілька днів, завдяки інформації, яку було отримано від звільнених українських дівчат, усі причетні до їхнього поневолення в Африці були заарештовані і згодом ув’язнені.

Отже, Смешко став першим, хто ініціював фундаментальну реформу та реорганізацію СБУ. Інші відхрещувались косметичними змінами. Смешко прагнув зробити так, щоб СБУ виконувала важливішу та ефективнішу роль у захисті внутрішньої безпеки України, а не продовжувала бути механізмом залякування власних громадян, як колись. Смешко завжди вірив, що держава не повинна підпорядковуватися СБУ, а СБУ має позбутися кадебешного минулого та підпорядкуватися державі і громадськості (http://www.radiosvoboda.org; http://www.csda.org.ua).

Уже 18 лютого 2004 року, невдовзі після призначення Головою СБУ, Смешко частково досяг своєї мети, коли подав на підпис Президенту Кучмі проект Указу Президента України № 206/204… «Про додаткові заходи з демократизації суспільства та розширення громадського контролю над правоохоронними та розвідувальними органами України». Цим Указом було зобов’язано СБУ вивести своїх оперативників (читай: таємну агентуру) зі складу Кабінету міністрів, українського парламенту, Ради національної безпеки та оборони, Адміністрації президента, Генеральної прокуратури і деяких інших урядових установ. Завдяки цьому Указу проникнення співробітників СБУ із таємних агентурних позицій в урядові та парламентські структури, а також встановлення таємного співробітництва СБУ із розвіду­вальними органами України стали уперше в країні незаконними (htpp://www.zakon.rada.gov.ua).

За 15 місяців керівництва СБУ Смешкові, незважаючи на значний внутрішній та зовнішній спротив, вдалося завершити більшість своїх реформ, передовсім — створити на базі розвідки СБУ незалежний національний розвідувальний орган — Службу зовнішньої розвідки України, водночас заклавши підґрунтя для передачі до Міноборони функцій військової контррозвідки. Хоча через усунення з посади він не встиг розпочати процес передачі більш простих і дублюючих правоохоронних функцій іншим правоохоронним органам держави.

 

Отруєння Ющенка

Однією з фатальних подій, яка захмарила життя Смешка та його родини, стало отруєння Ющенка. На жаль, через вперте небажання Ющенка пройти вчасне токсикологічне обстеження не було змоги точно визначити час і місце отруєння (htpp://www.segodnya.ua). Але більшість експертів вважає, що, базуючись на симптомах, це могло статися у будь-який момент між 14 серпня та 7 вересня. Першою трагедією для Смешка стало те, що він погодився, на прохання Ющенка, яке передав Жванія, повечеряти вдома у свого заступника (Володимира Сацюка) ввечері 5 вересня 2004 року. Його друга трагедія полягає в тому, що Ющенко, незважаючи на раптовий напад гострого болю у спині та у голові за день до цього, погодився на цю вечерю. У боротьбі за президентство Ющенко зробив велику ставку саме на уявне «отруєння» в будинку заступника голови СБУ, і йому вже важко було потім відійти від цієї позиції без чіткої та переконливої аргументації стовно будь-якої іншої сторони або версії.

За кілька днів після повідомлення про отруєння — навіть до того, як стало очевидним, що Ющенка було отруєно, — Смешко, усвідомлюючи, що фактор часу надзвичайно важливий, доручив своїм найкращим професіоналам розслідувати обставини та встановити винного. Спираючись на наявну інформацію, СБУ розробила декілька вірогідних версій. Смешко також наполягав, щоб однією із цих можливих версій для слідства, з-поміж інших, була також і версія про можливе отруєння Ющенка 5 вересня під час вечері вдома у його заступника. Однак, на жаль, незважаючи на багаторазові прохання СБУ, навіть через офіційно оприлюднені звернення ії прес-служби, найбільш корисний речовий доказ — природа походження токсичного компоненту та найбільш імовірний час його споживання — не був наданий, оскільки штаб Ющенка категорично відмовився провести експертизи та надати будь-яку медичну інформацію українськими упов­новаженим структурам (http://www.facts kiev.ua).

Про отруєння було написано чимало, тому немає потреби знову йти добре уторованими слідами. Важливо згадати, що жодні розслідування та допити Смешка і його близького оточення ніколи не виявили ані крихти доказів якоїсь співучасті з його боку, ані будь-яких підстав вважати його більш ніж просто «свідком» в одній з декількох версій отруєння.

Це вичерпно проаналізував Володимир Воланін на сайті www.gazetaua.com. Автор налічує десять версій отруєння, одна з яких включає вечерю 5 вересня. Всього на тій вечері були присутні 13 осіб (4 гості та 9 осіб обслуги). А проте, Воланін зробив висновок, що було б вкрай необачно і для керівника СБУ, і для його заступника бути учасником або сприяти такому ризикованому і дуже очевидному злочинові, як політичне вбивство в їхній присутності та у власній оселі. Його аналіз був простим і вичерпним: а) СБУ мало у своєму розпорядженні доволі серйозні, майже необмежені можливості для гіпотетичного здійснення такої справи, тому не мала робити це руками голови та його заступника; б) якби когось з обслуги завербували (без відома Смешка та його заступника) для того, щоб підсипати отрути до страви, то так само неймовірно, щоб цьому служникові дозволили лишитися живим, аби часом не видати себе під час допитів чи необачних коментарів; та, насамкінець, в) якби злочинці були присутні на тій вечері, то вони мали би передбачувати, що своєчасне медичне обстеження або розтин трупа викрили б, що джерелом отруєння стала саме ця вечеря. Чи хтось з вищих посадовців служби безпеки будь-якої країни світу ризикував би таким легким і провальним викриттям своєї співучасті у злочині?

Воланін виносить вердикт, що теорія отруєння 5 вересня є найменш вірогідною з усіх десяти. Цікаво відзначити, що Ющенко і сам, здається, не має сумніву щодо невинуватості Смешка. Невдовзі після його повернення з віденської клініки він послав свого помічника до Смешка, щоб запевнити того у відсутності підозр щодо нього. 24 листопада — через сім тижнів після вечері 5 вересня — Ющенко мав ще одну вечерю зі Смешком, під час якої були обмірковані додаткові заходи безпеки. Внаслідок наполягання Смешка, Ющенко погодився на залучення елітного підрозділу СБУ «Альфа» як додаткової остороги від замаху на його життя. Зрештою, у лютому 2005 року Ющенко прийняв «відставку» Смешка з СБУ, подякувавши йому за «хрест, який тому довелося нести на посаді голови СБУ».

Отже, як пояснити, чому через чотири роки після отруєння Ющенка залишки тієї хмари все ще висять над головою Смешка? Його та його сім’ю аж сім місяців допитували як «свідків». Два місяці йому довелось провести у двох різних судах, захищаючи своє ім’я від наклепницьких заяв Генерального прокурора Піскуна. Суди виправдали Смешка, довівши політичну вмотивованість, безпідставних та принизливих звинувачень, які висловив Піскун, і зобов’язали того та Генеральну прокуратуру України вибачитися перед Смешком.

Дуже переконливе пояснення цій тривалій кампанії приниження та паплюження висловив Микола Обиход. Пан Обиход, який має справді унікальний досвід, що базується на його колишній роботі заступником Генерального прокурора України і заступником голови СБУ зі слідчої діяльності, більше відомимий, навіть за межами України, як «батько» кримінальної справи проти Павла Лазаренка. Обиход вважає, що всі звинувачення та чутки, включно зі звинуваченням в отруєнні Ющенка, проти Смешка, членів його сім’ї та колег — це прояви добре організованої, майстерно підготовленої та політично вмотивованої атаки з метою дискредитації Смешка та недопущення його у майбутньому до будь-якої політичної ролі в Україні, а також унеможливлення його, нехай навіть суто теоретичного, повернення в СБУ.

Він вважає, що організаторами цієї кампанії є і нинішні, і колишні співробітники спецслужб України, які, починаючи з 1995 року, перешкоджали спробам Смешка розбудувати «конкуруючу» з СБУ структуру військової розвідки. Пізніше вони продовжували дискредитувати Смешка у відповідь на його зусилля щодо усунення монополії СБУ на збір важливої для країни розвідувальної інформації та ії монополії з інформування вищого керівництва країни — особливо з таких питань, як корупція у вищих ешелонах державної влади, зв’язки з міжнародними кримінальними структурами, незаконна торгівля зброєю та незаконний експорт військових технологій, як це сталося у 1999-2001 роках.

На підтримку своєї теорії Обиход наводить конкретні приклади, пов’язані із кримінальними схемами, які Смешко або зірвав, або викрив свого часу, що зробило його головною мішенню для відплати та помсти. Такими випадками були:

1) Контрабандний продаж у 2000-2001 роках крилатих ракет X-55, здатних нести ядерну зброю, до Ірану та Китаю із порушенням міжнародних договорів та зобов’язань. СБУ за часів керівництва Смешка заарештувало у 2004 році колишнього старшого офіцера СБУ Євдокімова — лише одного із доволі чисельної групи можливих злочинних змовників. Цілком можливо, що Євдокімов міг видати інших високопосадових змовників у цій справі, але розслідування ії було спритно призупинено майже відразу після усунення Смешка з посади голови СБУ. А невдовзі після цього ще один обвинувачений у цій справі, Орлов, якого передали із Чехії в Україну за запитом слідства часів Смешка, був потім загадково вбитий в Лук’янівському ізоляторі після зміни керівництва СБУ.

2) Кримінальна справа щодо розкрадання $3 млн у державній компанії «Укрспецекспорт». Фігурантами справи були вищі посадові особи цієї компанії, але розслідування припинилося відразу після перемоги Помаранчевої революції.

3) Кримінальна справа щодо розкрадання $2 млн у державній компанії «Спецтехноекспорт». В рамках цієї справи було багато запитань у слідства до деяких високопосадових діючих співробітників СБУ, декотрі з яких після Помаранчевої революції були призначені на високі державні посади. Розслідування було також призупинено.

4) Кримінальна справа щодо порушень міжнародного режиму експорту ракетних технологій до однієї з ісламських країн через кіпрського посередника (компанія «Immersion Hi Tech Ltd.»). Один з головних фігурантів у цій справі зник з країни наприкінці 2004 році відразу після того, як просочилася інформація від можливого співучасника всередині СБУ, що його арешт неминучий. У 2005 році, після усунення Смешка від керівництва СБУ, дві іноземні розвідки попередили нове керівництво СБУ, що зниклий фігурант у справі готує вбивство Смешка.

Обиход також вважає, що зусилля дискредитувати Смешка в засобах масової інформації могли бути зініційовані і найближчим оточенням колишнього Голови СБУ Деркача. Деякі високопосадовці свого часу активно приховували зв’язки Деркача (та його колег) з одіозними особистостями міжнародного масштабу, перш за все — Семеном Могілевичем. Будучи керівником СБУ, Смешко санкціонував проведення розслідування щодо «створеного» у 1999 році «Ситуативного центру» СБУ, у процесі «створення» якого активну участь брав і Могилевич, що коштувало чимало мільйонів доларів (публікація в інтернет-виданні «Україна кримінальна» від 16 травня 2008 р.; http://www.cripo.ua).

Але головною причиною кампанії проти Смешка, на переконання Обихода, стала системна реформа та реорганізація СБУ, спрямована на її «декадебізацію», включно з таким аспектом, як втрата її привілейованого домінування в українському політичному житті. Враховуючи укорінений і тривалий досвід КДБ у сферах дезінформації, обмови та дискредитації, важко уявити собі, що деякі незадоволені колишні кадрові співробітники цієї організації, особливо з тих, що продовжують іще служити в СБУ, не обрали саме таку форму «віддяки».

Смешко, зі свого боку, доповнюючи пояснення Обихода, додає (http://www.facts kiev.ua), що усі слідчі та правоохоронні ресурси держави протягом багатьох років були задіяні лише на підтримку часто повторюваної заяви Ющенка про те, що його отруєння відбулось саме під час вечері 5 вересня. У результаті багато часу витратили тільки на цей напрямок розслідування, тоді як президент продовжував отримувати обнадійливі запевнення від Генпрокурора Піскуна у тому, що справа наближається до успішного завершення і що злочинців скоро встановлять. Насправді ж слідство, яке базувалося лише на цій одній версії — вечері 5 вересня — зайшло в глухий кут. Марнотратство коштовного часу, недовершені розслідування інших початкових версій призвели до втрати важливих первинних показників та можливих речових доказів і, теоретично, до провалу слідства. Хоча Смешко й обережний у виборі слів, але він вважає, що найвірогіднішим виконавцем (-цями) цього отруєння, якщо навмисне отруєння було, могли бути ті самі люди, які були причетні свого часу і до «викрадення» з Москви кандидата в президенти Росії Рибкіна, і до невдалої спробу закласти потужну вибухівку поруч із партійним штабом Ющенка у листопаді 2004 року (саме за Смешка СБУ запобігла цьому терактові і захистила тоді штаб Ющенка) (http://www.facts kiev.ua).

 

І настала… «Революція»

Смешко не сприймає самого терміну «революція». Революція означає насильницьке повалення діючого в країні державного устрою із масовими порушеннями закону. Те, що трапилося у Києві, Смешко трактує лише як еволюційний процес формування демократії та громадського самовираження.

Під час цієї події Смешко відмовився стати на бік будь-якого з кандидатів. Він вважав себе громадським діячем, відданим державі та конституційним обов’язкам, які він присягнувся захищати. Своє головне завдання він бачив у збереженні миру та фізичному захисті народу, що зібрався на Майдані. Смешко керувався своїм глибоким переконанням, що «жодна дитяча сльоза або крапля невинної крові не варта всіх надуманих сподівань на «революційне покращення світу». За словами Смешка, історія показала, що неможливо побудувати доброчесне громадянське суспільство на беззаконні та крові невинних.

Отже, яка роль Смешка у подіях листопада-грудня 2004 року? Його роль була однією з найскладніших, адже він наполягав на нейтральності СБУ, що не привернуло до нього друзів з боку політичних суперників. В Україні, на відміну від більшості західних країн, від ставлеників на високі державні посади очікували, що пріоритет буде віддано інтересам їхніх політичних босів, а не конституції та законам, згідно з якими вони мають служити суспільству. Смешка ніби й не стосувалися такі пріоритети, хоча він і утримав свою посаду, тому що Кучма, очевидно, наприкінці своєї президентської кар’єри почав цінувати його професіоналізм, цілісність натури та незалежне мислення більше, ніж політичну лояльність як голови СБУ.

Є певні підстави вважати, що сам Смешко навіть запропонував свою відставку ще до початку виборів 21 листопада 2004 року. Однак Кучма переконав його залишитись. У ніч перед виборами Смешко зібрав керівництво СБУ, частина з якого відстоювала ідею публічної колективної відставки. Але він переконав їх не звільнятися, зазначивши: «Сьогодні ми можемо врятувати нашу гідність і наші погони,….але ми можемо спробувати також врятувати нашу країну».

22 листопада, саме тоді, коли люди, що зібралися на Майдані, почали блокувати урядові будівлі, Генеральна прокуратура виступила із заявою, у якій ішлося про те, що влада та СБУ готові «жорстко покласти край усілякому безладу». Смешко був розлючений і докоряв Генеральному прокуророві, застерігаючи його щодо виступів від імені СБУ. Натомість він виступив із заявою про те, що СБУ не згодна з Ген­прокуратурою і буде діяти виключно в рамках закону, а усі політичні проблеми повинні бути вирішеними лише миром (http://sbu.gov.ua).

Як уже згадано вище, 24 листопада Смешко зустрівся з Ющенком на службовій квартирі СБУ в Києві. Обидва зійшлися на потребі посилити особисту безпеку Ющенка силами елітної «Альфи». Крім того, вони домовилися, що СБУ буде публічно демонструвати своє прагнення лише захищати закон і неупередженість стосовно всіх кандидатів, як це і передбачено Конституцією та законами України.

Тим часом, пристрасті на Майдані розгорались, а народ нервував через чутки про неминучу спробу адміністрації Кучми силоміць розблокувати урядові будівлі. 27 листопада генерал Попков, командувач Внутрішніми військами, які налічували 15000 чоловік, розташованих поблизу столиці, отримав сигнал про готовність натовпу до зриву та оголосив тривогу. О 22:30 тієї ночі ці війська були озброєні і готові вирушати на Київ. Однак СБУ також мобілізувала свої сили, щоб недопустити будь-якого перекидання військ до столиці. Смешко наказав своєму керівнику військової контррозвідки генералу Романченку передати Попкову, що останній буде особисто відповідати за будь-яке кровопролиття і порушення президентського наказу (http://www.tema.in.ua).

Саме у розпал подій Смешко зателефонував генералу Білоконю, Міністру МВС, вимагаючи відповіді: хто дав наказ на введення військ до столиці?. Білоконь відповів, що це його завдання — захищати державні будівлі, і що він реагує на реальні погрози захопити їх. Перед тим як зупинити війська, Білоконь попросив Смешка гарантувати, що опозиція не штурмуватиме урядові будівлі. За кілька хвилин після того, як було вжито відповідних запобіжних заходів щодо можливих радикальних дій з боку найбільш агресивно налаштованих лідерів опозиції, Смешко знову зателефонував Білоконю і запевнив того у своїй персональній відповідальності за безпеку урядових об’єктів. За дві хвилини до півночі колони внутрішніх військ дістали наказ розвернутися назад до своїх пунктів постійної дислокації, що і запобігло можливому кровопролиттю у столиці.

 

Чому маска?

З перших днів української незалежності Смешко застосував усі свої здібності і вміння для служіння благополуччю своєї країни. Він робив це, ризикуючи і своїм життям, і власною кар’єрою. Незважаючи на численні спроби дискредитувати його за допомогою  усіх державних слідчих ресурсів, його так і не визнали винним у жодному корупційному чи кримінальному порушенні чи в негативному вчинку. Він повстав проти всемогутнього СБУ, викривав кримінальні схеми корумпованих службовців та олігархів, а також рятував державу від крупних міжнародних скандалів та фінансових збитків. Він з честю виконав всі завдання і домігся поваги й довіри до України від багатьох відомих та впливових лідерів та експертів світу.

Чому ж тоді його усунули з перших позицій..., виснажили…, принизили…, покрили «залізною маскою» пітьми? І це тоді, коли Україні конче потрібні лідери з перевіреною цілісністю натури, міцним характером та інтелектом, віддані Україні, а не особистій вигоді. Як сталося, що людину масштабу та здібностей Смешка забули?

Причина — в його характері. Смешко не зовсім вписується в політичне дійство, що відбувається в багатьох українських урядах. Він не є актором в чиємусь спектаклі, опортуністом або підлабузником. Він бачить себе людиною прямолінійною, офіцером, першорядною справою якого є його країна, а не якась політична партія, клан чи олігарх. «Я ніколи не служив в КДБ…Я кар’єрний військовий. Мені пощастило, що моїми першими вчителями були фронтові офіцери. Вони навчили мене любити та пишатися Вітчизною, захищати офіцерську честь, цінувати довіру з боку моїх підлеглих, а найбільше — захищати свій народ, свою країну». Ці слова та почуття звучать ексцентрично — майже архаїчно — у цинічній, продажній атмосфері українського політикуму. Злодіям і шарлатанам не потрібні люди, вірні власним принципам.

Природна скромність Смешка та відраза до вихваляння не дозволяють йому багато говорити про себе, — крім гордості за своє військове походження. Але інші не мають таких застережень.

Володимир Чернов, заступник Генерального Конструктора, один з кращих радянських експертів у сфері систем керування крилатих ракет, який знав Смешка з 1979 року, описав його як «людину, яка з’являється на світ раз на сто років»… Він має рідкісну комбінацію фундаментальних наукових та академічних знань, широкий світогляд, системний підхід до вирішення проблем, наполегливість у їхньому подоланні, впевненість у свої сили, гнучкість творчого мислення, а також здатність мотивувати людей та вести за собою».

Олександр Скибинецький, колишній перший заступник голови СБУ, який описує свої попередні стосунки зі Смешком радше як з «опонентом», в сенсі вибору кращої моделі для розвитку розвідорганів та Служби безпеки України, визнає, що серйозні розбіжності у їхніх поглядах на ці питання ніколи не впливали на їхні особисті дружні стосунки, які характеризувалися притаманною Смешкові офіцерською гідністю: «Він ніколи не втрачав гідності, незважаючи на усі життєві обставини».

Полковник Ігор Пономарець, який служив у військовій розвідці, коли її очолював Смешко, пригадує ті роки як «найбільш творчий і продуктивний період служби... Ігор Петрович, як справжній професіонал та особа високої внутрішньої культури, завжди вимагав, щоб ми вирішували поставлені завдання оперативно і творчо».

Сергій Граб, офіцер СБУ: «Допоки наша країна має таких людей, як Смешко, зацікавлених у благополуччі та процвітанні України та її народу, таких, хто... своїми справами доводить любов та відданість нашій Вітчизні, — ми маємо майбутнє».

Зараз Смешко пише книгу, в якій хоче показати, що Україна є не лише прихильником європейської цивілізації та культури, але й активним учасником, невід’ємною частиною цієї цивілізації і розвивалася разом з нею від стародавніх греків, через римську, візантійську та християнські ери. Сам він глибоко віруючий християнин, який щиросердно допомагає в будівництві храму, а також робить інші добродійні вчинки. Крім української та російської, він вільно володіє англійською, німецькою та французькою мовами. Його часто запрошують виступити або взяти участь у конференціях, проконсультувати бізнесові, академічні та урядові структури.

Але повернімося до наших початкових питань. Хто ця людина в «залізній масці», яку практично поховали і чиї таланти розтринькуються в час, коли Україна їх так потребує? І чому так відбувається?

Чи не тому, що — як у випадку з Філіпом у Дюма — саме існування такої особистості є загрозою і викликом корумпованим посадовцям та їхнім політичним і бізнесовим структурам, які експлуатують Україну задля власної вигоди?

Чи це тому, що він знає занадто багато і не буде служити нікому, окрім Бога, своєї країни та її законів?

Можливо, відповідь знайдемо у Смешка, який описує пов’язані із мирним закінченням Помаранчевої революції: «Ніхто з нас не очікував, просив або сподівався отримати винагороду або посади. Нам нема за що віддячувати. Нас не треба вчити, як любити нашу Батьківщину».

 

Нове число

Прес-Центр
Банер
Банер
www.leleky.org
Банер
Банер
Банер
Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера