Про насІсторія журналуБлагодійний фондПроектиГалереяКонтакт
Плекати духовні вартості
Четвер, 14 лютого 2013 00:00 Суспільство Автор Листи до Приятелів   

Іван Павло ІІ Думки Івана Павла II про об’єднання Європи


Духовне обличчя Європи дві тисячі років формувало християнство. Творилися закони, відкривалися університети, утверджувалися взірці святості, Тому, як слушно підкреслюють відповідальні й морально чутливі постаті Європи, не можна доручати майбутнього континенту виключно політикам і фінансистам, тим паче, що домінує цинічне політиканство й спекулятивний капітал, «узаконені» маніпулятивністю світоглядно-орієнтаційної сфери. Годимося з висновками польського архієпископа Юзефа Жицінського: «Якщо забудемо велику традицію багатьох поколінь — замуруємо себе в плиткому скептицизмі, сповненому страхів і упереджень. Прагматизм і споживання не можуть стати вирішальними рушіями буття народів Європи». Саме з упорядкованої ним книги «Що Іван Павло II говорить про об’єднання Європи» наводимо кілька гостроактуальних донині думок одного з найбільших моральних авторитетів ХХ століття:

14 лютого 1981

Кирил і Мефодій, народжені в Тесалоніках, нав’язали духовний і культурний контакт з Константинополем, який тоді уславився великою теологічною культурою і місійною діяльністю. ПЕРШИМИ СВІДКАМИ ЇХНЬОГО АПОСТОЛЬСЬКОГО ЗАПАЛУ СТАЛИ КОЗАКИ З КРИМУ; але найбільшою євангелізаційною справою братів була місія на Великих Моравах.

20 травня 1985

Корені християнства вбачаємо в тому, що людська особа займає свою виняткову вартість посередині світу, що історія має свій сенс, що прогрес можна зреалізувати на усіх ділянках, що й надалі існує надія на влаштування світу на фундаменті справедливості і міжлюдської солідарності у пошануванні права, що можливий спротив занурюванню у глибини зла. Європейці мають обов’язок братерського пошанування усіх культур і народів.

11 жовтня 1985

Сьогодні деякі середовища та інтелектуальні напрямки прагнуть вимазати з пам’яті й життя спадок християнства як надзвичайну вартість для культури і гуманізму. Забуття власного народження і власного органічного розвитку завжди становить великий ризик, навіть може допровадити до відчуження. З іншого боку, ці спільні корені є дихотомічними. Сформувалися вони як два напрямки християнської теологічної, літургійної, аскетичної традиції, а також як дві різні моделі культури, які, однак, не є супротивними, що більше — взаємно себе доповнюють і збагачують. Логіка, розум — почуття, містицизм. Треба зібрати цей спадок багатої та взаємно доповнюючої думки і віднайти засоби й методи активізації, а також інтенсивної ДУХОВНОЇ КОМУНІКАЦІЇ МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ.

Але чим є нинішня Європа? Якою є її ідентичність, якою є її душа? Які її наміри і якими є її фрустрації? Яким є нинішній історичний момент?

1. Перше враження — відсутність єдності, тріщини, які відділяють народи Сходу і Заходу… Гельсінки дали надію. Треба підтримувати співпрацю, братерство і мир між народами Європи. Рівно ж треба розвивати екуменічну співпрацю;

2. Гляньмо на «модель» сучасного європейського суспільства. Після повоєнної відбудови Західна Європа швидко розвивалася промислово й технологічно, що спричинило безпрецедентний добробут. Багатство товарів, розповсюджений доступ до культури, служби здоров’я, до багатьох суспільних служб, гарантованих через Welfare State (Держава благополуччя) — це лише деякі прояви цієї моделі держави. Водночас це масове, сучасне і споживацьке суспільство піддалося, під впливом мас-медіа, швидкій мислительній і культурній еволюції. Натомість Східна Європа змінювалася повільніше, бо жила в жорстоких системах, соціальних та економічних структурах;

3. Проблема Півночі — Півдня. Не мислити плиткими економічними та політичними чи ідеологічними калькуляціями. Церква мусить засвідчити і побуджувати вартості євангельські — справедливість, любов і мир;

4. Натуральною і фундаментальною клітиною суспільства є сім’я. Усвідомлюємо конфлікт і напруження, що існують між моделлю сім’ї і моральністю родини, представлені в Євангелії, й моделлю, закоріненою у сучасному суспільстві. Упривілеювання суб’єктивізму та індивідуалізму, зорієнтованого тільки на пошук власного, егоїстичного самозадоволення, спричинило ситуацію, коли подружжя позбавлене свого інтимного й природнього значення і вартості.

Укорінення ментальності гедоністичного матеріалізму призвело до того, що аборти загостили серед народів Європи. Видається, що Церква зазнала поразки, бо не вдалося допровадити до прийняття її моральної норми. Насправді у цьому сумному і регресивному феномені по-справжньому програли чоловік і жінка, лікар, який знехтував присягою, що стосується захисту людського життя, «світська» держава, яка занехаяла захист фундаментального й найсвятішого права до життя. Європа мусить замислитися над цією поразкою. Падіння народжень і демографічне старіння суспільства не можна надалі ігнорувати. Європейська людність, яка у 1960 році складала 25 відсотків мешканців світу, за умови підтримки сучасної демографічної тенденції, у 2050 році складатиме 5 відсотків. Це є втратою волі до життя і перспектив на майбутнє, можливо, навіть духов­ним упослідженням. Тому не перестаємо казати Європі: «Віднайди свою душу!»… Сьогодні живуть і борються передовсім для здобуття влади і добробуту, але не для ідеалів… Занепад ідеології, втрата довіри до структур, які можуть дати відповідь на найважчі проблеми і на неспокійні очікування людини, незадоволення з існування, що спирається на тимчасовості, самотність великих масових метрополій, молодь, залишена сама собі, а також нігілізм — витворили глибоку порожнечу.

25 січня 1988

Київ — роздоріжжя різних культур, важливий центр церковного життя і МІСІЙНОГО ПРОМЕНУВАННЯ. Розвиток мови, яка стала літературною, став одним з найважливіших чинників культури цієї країни, духовної сили, ідентифікації. Дякуючи кирило-мефодіївській спадщині, дійшло у Києві до зустрічі Сходу зі Заходом, зустрічі успадкованих вартостей з новими вартостями. Елементи християнської спадщини проникли до життя і культури тамтих народів. Вони натомість спричинили натхнення до літературної, філософської, теологічної та мистецької творчості, створюючи місце для цілковито оригінальних постатей європейської культури. Рівно ж у нинішні часи універсальний вимір проблем одиниць і суспільств, відтворених літературою і мистецтвом цих народів, збуджують у світі постійний подив. Я мав радість майже на самому початку свого понтифікату оголосити Святих Кирила і Мефодія Патронами Європи, поруч зі Святим Бенедиктом. Дві частини великої традиції Церкви, західна і східна, дві постаті культури навзаєм доповнюються як дві легені одного організму і не можуть трактуватися поза християнством. Основу ії становить Євангелія.

8 жовтня 1988

Немає легких питань і відповідей, немає чудових ліків. Але є Слово Боже, яке вказує шлях рефлексії, шлях діяльності. Ми успадковуємо мудрість і поступ попередніх поколінь, рівно ж їх помилки. ХРИСТИЯНИ МУСЯТЬ БУТИ ПРИСУТНІМИ НА УСІХ ОБ’ЄКТАХ БУДОВИ СВІТУ. Треба охороняти автентичну віру і не спроваджувати ії до рівня думки чи ідеології, теж не приймати звичаїв, чужих Євангелій. Якими є ФАКТИЧНІ вартості, які Христос приніс у світ, аби його врятувати? Це насамперед вартості БЛАГОСЛОВЕНСТВ.

23 грудня 1991

Свобода і творчість людської особи мусять бути також у центрі економічного порядку. Вільна економіка потребує видатних моральних якостей, таких, як працьовитість, ретельність і лояльність у взаємних стосунках, відповідальність у прийнятті зобов’язуючих рішень, спроможність відважного прийняття зобов’язань і ризику. Економічна свобода мусить бути скоординована з іншими, якщо не бажає стати інструментом пригнічення. Існують речі, які не можна купити на ринку: серед них вирішальне місце займає гідність людської особи… Слід відновлювати надію, навчитися розпізнавати знаки часу. Це підтвердили подорожі країнами світу. Згадаймо Усесвітній день молоді, який зібрав у Ченстохові мільйони молодих людей з 80 країн. ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА — СИНТЕЗ МІЖ СВОБОДОЮ І ПРАВДОЮ, МІЖ ПРАВДОЮ, СПРАВЕДЛИВІСТЮ І СОЛІДАРНІСТЮ.


ДУМКИ/ФАКТИ

«У постісторичний період немає ні мистецтва, ні філософії, лишається тільки технологія споживацтва і безнадійна перспектива багатовікової нудьги та жахливого духовного занепаду».

Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ


5 жовтня 1995

Право до існування передбачає, природньо, для кожного народу рівно ж право на власну мову і культуру, через які цей народ виражає і підтримує те, що я назвав би його первісною духовною «суверенністю»… Кожна культура є зусиллям думки над таємницями світу, зокрема таємницями людини: це спосіб вираження трансцендентного виміру людського життя. Серце кожної культури створене від ії контакту зі ще більшою таємницею — таємницею Бога… Первісна духовна суверенність — мова і культура. Сім’я народів має спиратися на довіру. У справжній сім’ї не існує домінації сильнішого.

3 червня 1997

Чи після падіння муру, того баченого, випадково не відкрито іншого муру, що його не бачимо і який надалі поділяє наш континент — муру, який проходить через людські серця? Це мур, зведений зі страху і агресивності, відсутності вирозумілості для людей іншого походження, інших кольорів шкіри, інших релігійних переконань; це мур політичного та економічного егоїзму, втрати вразливості на вартість людського життя і гідність кожної людини. Навіть очевидні успіхи останнього часу на суспільній та економічній площині не можуть приховати існування такого муру. Його тінь розповсюджується на усю Європу… Не буде єдності Європи, якщо не обіпреться вона на єдності духу. Цей мур, збудований у серцях, який поділяє Європу, ніколи не буде зруйнований без повернення до Євангелія. ДОБРОЇ НОВИНИ.

Так із поля зору випадає первинне значення і призначення ксенофобії (з грец. ????? (xenos) — чужий і ????? (phobos) — страх), яка є виявом екзистенційного страху перед чужим (цінностями, світоглядом та їхніми носіями). Важливою передумовою цього страху є не просто наявність чужого поряд, а передовсім його загрозливе наближення, його зухвала поведінка. З погляду біосоціології, ксенофобія є суспільною проекцією інстинкту самозбереження людини, нації, раси. Відтак незначні вияви страху є природними, бо, як казав Іван Франко, «хто з всіма добрий хоче буть, той швидко втратить добру путь». Ці слова були сказані дещо в іншому контексті, але мають універсальну проекцію на суспільні реалії сьогодні.

Такий факт. Численні вихідці з арабських країн віддавна проживають у кварталах Брюсселя. Однак після їхніх вимог проголосити згідно із засадами мультикультуралізму ще однією офіційною мовою... арабську, столиця об’єднаної Європи запротестувала…


ДУМКИ/ФАКТИ

За даними газети «The Daily Telegraph», 2008 року найпопулярнішим іменем для новонароджених у Лондоні стало ім’я Мухаммед. Міністерство статистики Великобританії стверджує, що за популярністю Мухаммед випередив такі традиційні для країни чоловічі імена, як Джек, Томас і Деніел. За рік Мухаммедами назвали 1828 дітей, які народилися у Лондоні, тоді як Деніелами — лише 844.

Столиця Об’єднаного Королівства не є винятком. У багатьох британських графствах ім’я Мухаммед перебуває якщо не на першому місці, то в трійці найпопулярніших імен. Видання зауважує, що Лондон — не перша європейська столиця з такою тенденцією.

Британців уже випередили мешканці Брюсселя, Амстердама, Копенгагена й Осло, де хлопчиків називають Мухаммедами найчастіше. За даними експертів, у світі проживає 15 мільйонів Мухаммедів, що робить це ім’я найпопулярнішим на планеті. Мусульманське населення Великобританії зростає вдесятеро швидше від інших груп. При цьому кількість християн у країні за останні чотири роки зменшилася більш ніж на два мільйони, і зараз становить 42,6 мільйона осіб.
* * *

У країнах Європейського Союзу понад 40% усіх іммігрантів не є європейцями з походження, і ця цифра тільки зростатиме. За даними всеукраїнського перепису населення 2001 року було встановлено, що постійно в Україні проживає 168 тисяч громадян інших країн. Осіб без громадянства налічували близько 83 тисяч, а тих, хто не вказав громадянства — 40 тисяч.

Поступово в України формуються етнічні діаспори, які ще за часів СРСР не були властивими для етнічного складу нашої країни. Наприклад, експерти вказують, що в Києві зростають етнічні громади китайців та азербайджанців, у Харкові збільшується етнічна спільнота в’єтнамців.

Водночас кількість осіб, які легально та офіційно реєструються після свого приїзду в Україну для трудової діяльності, в середньому становить 10 тисяч осіб на рік. Скільки іноземців фактично перебуває в Україні — достеменно встановити дуже складно, хоча деякі експерти вказують на цифру, що дорівнює майже мільйону щорічно. У звіті генерального секретаря ООН за 2006 рік, поданому на розгляд учасникам 39-ї сесії Комісії з народонаселення і розвитку, зазначалося, що Україна входить у першу п’ятірку країн, де проживають міжнародні мігранти, і займає 4-те місце в цьому списку.

За матеріалами ЗМІ

Ще одним маніпулятивним прийомом під час розгляду зазначеної проблеми є усунення справжнього контексту ксенофобських виявів в Україні, який неодмінно міг би навести нас не на зоологічну та ідеологічну термінологію, а на поняття справедливості. Помітна спроба подати ксенофобію як самодостатній вияв хворої уяви, психіки чи, принаймні, заздрості, браку освіти та низького матеріального рівня. Реально ж ксенофобія має глибші причини. Саме тому розгляд проблеми ксенофобії потребує не звичайної констатації, реєстрації факту, а підходу, який би встановив причини виявів страху перед чужинцями у народі, що тривалий час перебував в умовах виживання на своїй землі. Прикладом коректної аргументаційної повноти є послідовність творення образу Яреми Галайди у «Гайдамаках» Тараса Шевченка. Під час різанини в Лисянці Ярема волав:

Дайте ляха, дайте жида!
Мало мені, мало!
Дайте ляха, дайте крові
Наточить з поганих!
Крові море, мало моря...

З огляду на сучасні правові категорії такі слова дуже просто кваліфікувати як схвалення насилля над людьми й заклик до кривавих міжнаціональних порахунків. За такі слова газета «Washington Post» запропонувала демонтувати у Вашингтоні пам’ятник Тарасові Шевченку. Однак починати треба не з «Бенкету у Лисянці», а з «Галайди»:

Яремо! Герш-ту, хамів сину?
Піди кобилу приведи,
Подай патинки господині
Та принеси мені води,
Вимети хату, внеси дрова,
Посип індикам, гусям дай,
Піди до льоху, до корови,
Та швидше, хаме!.. Постривай!
…О так уранці жид поганий
Над козаком коверзував.

І найголовніше:

О, Боже мій милий!
Тяжко жить на світі,
а хочеться жить...

Не можна однозначно стверджувати, що становище (контекст буття) Яреми сповна виправдовує його вчинки. Бо у таких випадках завжди є невинні жертви. Проте воно істотно прояснює дію учасників Коліївщини, які повстали не проти якогось народу чи народів, а конкретно — проти поневолювачів та визискувачів.

У своїх паризьких лекціях Адам Міцкевич констатував, що в історії слов’ян один і той самий акт повторюється. Народ довго терпить поневолення, а потім знищує гнобителів. У випадку Коліївщини образа посилювалася ще й тим, що поневолювач часто був чужинцем. Саме тому сьогодні своє право на існування не лише в ЗМІ, а й у словниках та енциклопедіях відстоює термін киріофобія (з грец. ?????? (kyrios) — господар і ????? (phobos) — страх), суть якого полягає у ворожому ставленні гостей до господаря землі. Поступово його необхідно запроваджувати й для аналізу міжнаціональних відносин заради належного розуміння природи конфліктів й ефективного їх розв’язання. Тим паче в суспільстві, де є досить могутня та розгалужена етнічна злочинність у середовищі колишніх і недавніх іммігрантів — незалежно від того, чи у них подвійне громадянство, чи взагалі його нема.

Симптоми цієї підступної недуги чітко виявилися три роки тому під час серії публікацій карикатур пророка Магомета у кількох впливових виданнях, здавалося б, християнської Європи. Суть проблеми у тому, що під впливом інтернаціоналізації медіакапіталу більшість із них уже давно перетворилася на транснаціональні чи наднаціональні інститути, а отже, на автономні від культивованої у будь-якій національній культурі відповідальності перед унікальністю та різноманітністю. Одним із наслідків цієї відповідальності є смирення й повага у процесі пізнання та інтерпретації символів інших народів. Відсутність поваги спричиняє аргументаційну провокативність, експериментування на самоповазі інших.

Малювати мішені на власній хаті, а то й чолі, якось не зовсім безпечно. Це властивість тимчасового мешканця, який ховається за чужим фасадом або спиною. Так створюють ідеальну позицію для стрільби по чужих символах, яку ведуть на нібито універсальних засадах плюралізму, демократичності та позарелігійності, а рикошетить по національних та загальнолюдських цінностях та інтересах.

Це може позначитися й на ставленні до християнського світу загалом. Таке траплялося не раз. Саме колоніальна поведінка так званих вихідців з християнського світу спричинила підозріле ставлення до християнства навіть у такої величної постаті, як індус Махатма Ганді...

В українських реаліях проблема ксенофобії має чітко виражений медійний аспект. Тут деякі ЗМІ часто виступають третьою стороною, яка узурпує роль посередника у взаєминах між народами-сусідами: українським і російським, польським і українським. Вони свідомо провокують ксенофобію і спроможні розширювати її спектр від звичайної неприязні аж до ворожнечі. Типовими прикладами цього є відверто провокаційні публікації у газетах на зразок «Столичных новостей», де читачеві систематично нав’язують такий «синонімічний ряд»: автохтонність, титульна нація, чистота нації, неприязнь до чужинців...


ДУМКИ/ФАКТИ

«Денаціоналізація сходить на погане виховання, на моральну хворобу. [...] На ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витіснених, але нічим не заступлених форм свідомості…».

Олександр ПОТЕБНЯ


 

Посилена фальшивим солідаризмом преси у тиражуванні образливих карикатур безкарність ЗМІ має солідне прикриття у вигляді хвилі псевдосвободи слова, законів, декларацій. Сьогодні в журналістській практиці ширма для осквернення зіткана з елементів позитивістської доктрини, серед яких чільне місце займає деритуалізація (скептицизм щодо віри, традиційних символів, високих ідей, героїзму). Як наслідок, маємо глузливе трактування принципових для національної та релігійної гідності понять. Ось і виходить, що українці — «ксенофоби», яких зневажають на своїй землі…

Людина, яка відчуває глибини рідної культури, закорінена у неї, ніколи не трактуватиме принизливо інших народів та їх надбання. Це відчуття — основа справжньої аргументаційної та поведінкової коректності, суспільної злагоди. І навпаки: зaйди, які зневажили рідну землю, як правило, перетворюють чужу на середовище паразитування. А шлях паразита завжди веде до самознищення
 

Нове число

Прес-Центр
Банер
Банер
www.leleky.org
Банер
Банер
Банер
Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера