Про насІсторія журналуБлагодійний фондПроектиГалереяКонтакт
«Добре там, де ми є»
Четвер, 14 лютого 2013 23:42 Суспільство Автор Яна ФІЗЕР   

Оксана Лиховид, хорРозмова з українкою, яка 13 років прожила в Америці, а тепер повертається на Батьківщину

— Ви рік за роком говорили, співали про Україну у різних куточках світу. Це — туга за своєю рідною землею чи якісь інші почуття?

— Вперше я відчула ностальгію в Якутії, дуже-дуже далеко від рідного дому. Але це були не меланхолійна туга і сум, а ностальгія як активна, конструктивна сила, яка спонукала до творення свого світу в чужому краї, до створення свого етносоціального середовища. Для людини, яка шанує і любить свою землю і культуру, від’їзд у далекі чужі краї — це завжди психологічний шок, для декого — навіть трагедія. Росло дерево, живилося соками рідної землі і раптом — вирване з корінням. Але якщо це коріння проростає крізь серце і душу — воно ніколи не всохне. Почуття Батьківщини всередині кожного з нас зберігає ту душевну рівновагу, на яку не вплине географія. Де б ти не був, а Вітчизна в тобі, як твій особистий Всесвіт. Куди б доля не закинула українців, вони в чужому морі творять свої українські острови, об’єднані мовою, вірою і піснею.


Досьє
Оксана Лиховид

Оксана Михайлівна Лиховид (дівоче прізвище Стецик) — музикознавець, композитор, поетеса, журналіст, педагог, громадська діячка. Член Національної спілки композиторів України. Родом з м. Копичинці (Тернопільщина). Виросла на Закарпатті в учительській родині, скінчила Мукачівську музичну школу № 1 (1959), Ужгородське музичне училище (1964, фортепіанний і теоретичний відділи) і Київську консерваторію (1970, факультет теорії та історії музики). Викладала історію музики в консерваторії (1970—1980), співавтор підручника для вузів «Історія української музики». Працювала також у репертуарній музичній колегії Міністерства культури, режисером Укрконцерту, науковим редактором видавництва «Українська енциклопедія». Після Чорнобильської аварії 1986 року виїхала за контрактом на роботу до Якутії, де 6 років працювала викладачем і директором музичної школи і згуртувала українців міста Нерюнгрі в національно-культурне товариство «Кобзар». Від українців Якутії була делегаткою Форуму українців республік СНД (Київ, 1991) та Світового конгресу українців (Київ, 1992). Після повернення з Якутії в Україну працювала викладачем Мукачівської музичної школи (клас імпровізації і композиції), викладачем Ужгородського музичного училища і художнім керівником Закарпатської обласної філармонії. Від 1996 р. живе у Нью-Йорку (США). Викладала в Українському Музичному інституті Америки, працювала директором громадсько-культурного і освітнього центру для новоприбулих «Українська світлиця». Була засновницею і головою нового 127-го відділу Союзу Українок Америки. У 1997 році організувала вокальний ансамбль «Українська родина», який брав участь в фестивалях, виступав з концертами в Нью-Йорку і за його межами. У 2005 у Нью-Йорку вийшов компакт-диск «Гілочка калини» з її піснями, а також відбулись її авторські концерти в Нью-Йорку і Філадельфії. Пісня О. Лиховид «Срібна Земля» — у репертуарі Народного артиста України Івана Поповича.

У 2006 році О.Лиховид була делегатом 4-го Всесвітнього Конгресу українців у Києві. У 2007 році Оксані Лиховид присвоєно звання Заслуженого діяча мистецтв України.

— Як американці та люди інших національностей сприймали Вас (як українку) та Вашу творчість?

— Українська громада в США існує вже більше ста років. Існує сила-силення різних — менших і більших українських громадських організацій — політичних, жіночих, професійних (товариства українських лікарів, інженерів тощо), молодіжних (СУМ, Пласт), українські церкви, школи, духовні семінарії, видаються українські газети і журнали. На українські фестивалі просто неба приходить чимало американських глядачів. Але не забуваймо, що Америка — країна емігрантів. Навіть «стопроцентний американець» має свої національні корені — ірландські, англійські, німецькі чи мексиканські, китайські, а серед них — і українські. Ніхто не є «екзотичним прибульцем», всі — рівні і звикли до цієї етнічної різноманітності.

 

— Із свого прикладу, свого життя можете відповісти, чи правильним є твердження «Добре там, де нас нема»?

— Це твердження має іронічно-негативний відтінок і свідчить про заздрісно-ліниву позицію людини, яка не хоче чи не може нічого (в собі чи в своїм оточенні) змінити на краще, а насамперед — не здатна злізти з канапи біля телевізора, аби зробити якийсь рішучий конструктивний крок. Пропоную новий варіант життєвої програми: «Добре там, де ми є».

Якщо людина вміє і любить працювати, не боїться труднощів і хоче зробити своє життя кращим, для неї життя стає цікавим, змістовним, результативним. Якби хоч 50 відсотків населення України взяли на озброєння цей девіз, то в Україні настало би інше життя. Бо там, де ми є, мусить бути добре, інакше ми нічого не варті.

— Плани на майбутнє. Америка чи Україна?

— Звісно, що Україна. Проживши в Америці 13 років, я зрозуміла, свою пісню там я вже відспівала. Щодо планів, то в молодому віці людина всі свої сподівання на майбутнє будує навколо свого «Я», я ж на цьому етапі життя, озираючись на прожиті роки, свої плани пов’язую тільки з сім'єю. Як паросток свого роду хочу створити, узагальнити і удосконалити генеалогічне дерево. Щоб мої нащадки могли також відчувати зв’язок з минулим, будуючи своє майбутнє.

Коли живеш у вирі буття, не зав­жди усвідомлюєш важливості історичних подій та вплив своїх дій на плин часу. Зараз же до мене прийшло усвідомлення себе в історичному контексті, інакше дивлюсь на події, що відбулися зі мною і на рідній землі, й за кордоном. Тепер хочу з іншими поділитися своїми спостереженнями. Отож моя пісня буде надалі лунати в неперервному потоці часу і подій.

Світ тісний, у цьому ще раз переконалася автор цієї статті. Після знайомства з Оксаною Лиховид, прослуховуючи подарований диск з композиціями, почула пісню, яку ще в шкільні роки виконувала із величезним задоволенням.

— Ви рік за роком говорили, співали про Україну у різних куточках світу. Це — туга за своєю рідною землею чи якісь інші почуття?

— Вперше я відчула ностальгію в Якутії, дуже-дуже далеко від рідного дому. Але це були не меланхолійна туга і сум, а ностальгія як активна, конструктивна сила, яка спонукала до творення свого світу в чужому краї, до створення свого етносоціального середовища. Для людини, яка шанує і любить свою землю і культуру, від’їзд у далекі чужі краї — це завжди психологічний шок, для декого — навіть трагедія. Росло дерево, живилося соками рідної землі і раптом — вирване з корінням. Але якщо це коріння проростає крізь серце і душу — воно ніколи не всохне. Почуття Батьківщини всередині кожного з нас зберігає ту душевну рівновагу, на яку не вплине географія. Де б ти не був, а Вітчизна в тобі, як твій особистий Всесвіт. Куди б доля не закинула українців, вони в чужому морі творять свої українські острови, об’єднані мовою, вірою і піснею.


Досьє
Оксана Лиховид

Оксана Михайлівна Лиховид (дівоче прізвище Стецик) — музикознавець, композитор, поетеса, журналіст, педагог, громадська діячка. Член Національної спілки композиторів України. Родом з м. Копичинці (Тернопільщина). Виросла на Закарпатті в учительській родині, скінчила Мукачівську музичну школу № 1 (1959), Ужгородське музичне училище (1964, фортепіанний і теоретичний відділи) і Київську консерваторію (1970, факультет теорії та історії музики). Викладала історію музики в консерваторії (1970—1980), співавтор підручника для вузів «Історія української музики». Працювала також у репертуарній музичній колегії Міністерства культури, режисером Укрконцерту, науковим редактором видавництва «Українська енциклопедія». Після Чорнобильської аварії 1986 року виїхала за контрактом на роботу до Якутії, де 6 років працювала викладачем і директором музичної школи і згуртувала українців міста Нерюнгрі в національно-культурне товариство «Кобзар». Від українців Якутії була делегаткою Форуму українців республік СНД (Київ, 1991) та Світового конгресу українців (Київ, 1992). Після повернення з Якутії в Україну працювала викладачем Мукачівської музичної школи (клас імпровізації і композиції), викладачем Ужгородського музичного училища і художнім керівником Закарпатської обласної філармонії. Від 1996 р. живе у Нью-Йорку (США). Викладала в Українському Музичному інституті Америки, працювала директором громадсько-культурного і освітнього центру для новоприбулих «Українська світлиця». Була засновницею і головою нового 127-го відділу Союзу Українок Америки. У 1997 році організувала вокальний ансамбль «Українська родина», який брав участь в фестивалях, виступав з концертами в Нью-Йорку і за його межами. У 2005 у Нью-Йорку вийшов компакт-диск «Гілочка калини» з її піснями, а також відбулись її авторські концерти в Нью-Йорку і Філадельфії. Пісня О. Лиховид «Срібна Земля» — у репертуарі Народного артиста України Івана Поповича.

У 2006 році О.Лиховид була делегатом 4-го Всесвітнього Конгресу українців у Києві. У 2007 році Оксані Лиховид присвоєно звання Заслуженого діяча мистецтв України.

— Як американці та люди інших національностей сприймали Вас (як українку) та Вашу творчість?

— Українська громада в США існує вже більше ста років. Існує сила-силення різних — менших і більших українських громадських організацій — політичних, жіночих, професійних (товариства українських лікарів, інженерів тощо), молодіжних (СУМ, Пласт), українські церкви, школи, духовні семінарії, видаються українські газети і журнали. На українські фестивалі просто неба приходить чимало американських глядачів. Але не забуваймо, що Америка — країна емігрантів. Навіть «стопроцентний американець» має свої національні корені — ірландські, англійські, німецькі чи мексиканські, китайські, а серед них — і українські. Ніхто не є «екзотичним прибульцем», всі — рівні і звикли до цієї етнічної різноманітності.

— Із свого прикладу, свого життя можете відповісти, чи правильним є твердження «Добре там, де нас нема»?

— Це твердження має іронічно-негативний відтінок і свідчить про заздрісно-ліниву позицію людини, яка не хоче чи не може нічого (в собі чи в своїм оточенні) змінити на краще, а насамперед — не здатна злізти з канапи біля телевізора, аби зробити якийсь рішучий конструктивний крок. Пропоную новий варіант життєвої програми: «Добре там, де ми є».

Якщо людина вміє і любить працювати, не боїться труднощів і хоче зробити своє життя кращим, для неї життя стає цікавим, змістовним, результативним. Якби хоч 50 відсотків населення України взяли на озброєння цей девіз, то в Україні настало би інше життя. Бо там, де ми є, мусить бути добре, інакше ми нічого не варті.

— Плани на майбутнє. Америка чи Україна?

— Звісно, що Україна. Проживши в Америці 13 років, я зрозуміла, свою пісню там я вже відспівала. Щодо планів, то в молодому віці людина всі свої сподівання на майбутнє будує навколо свого «Я», я ж на цьому етапі життя, озираючись на прожиті роки, свої плани пов’язую тільки з сім'єю. Як паросток свого роду хочу створити, узагальнити і удосконалити генеалогічне дерево. Щоб мої нащадки могли також відчувати зв’язок з минулим, будуючи своє майбутнє.

Коли живеш у вирі буття, не зав­жди усвідомлюєш важливості історичних подій та вплив своїх дій на плин часу. Зараз же до мене прийшло усвідомлення себе в історичному контексті, інакше дивлюсь на події, що відбулися зі мною і на рідній землі, й за кордоном. Тепер хочу з іншими поділитися своїми спостереженнями. Отож моя пісня буде надалі лунати в неперервному потоці часу і подій.

Світ тісний, у цьому ще раз переконалася автор цієї статті. Після знайомства з Оксаною Лиховид, прослуховуючи подарований диск з композиціями, почула пісню, яку ще в шкільні роки виконувала із величезним задоволенням.

 

Нове число

Прес-Центр
Банер
Банер
www.leleky.org
Банер
Банер
Банер
Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера