Про насІсторія журналуБлагодійний фондПроектиГалереяКонтакт
По той бік олімпійських медалей
Неділя, 24 січня 2010 15:28 Спорт і туризм Автор Ірина КУЗЬМІНА   

Олімпійські ігри 2008«Один світ — одна мрія», — таке гасло торішніх Олімпійських ігор китайського виробництва. Проте спалахи протестів, що своїм полум’ям затьмарюють світло олімпійського вогню, перетворюють оптимістичний настрій девізу на невдало створену утопію. Світ, можливо, й один, проте у нього багато антагоністичних мрій, які не дають одна одній надії на виживання.

Спортивні змагання світового рівня — часом єдиний шанс показати мільярдам очей, прикутим до екранів, свою правду. Ця правда кидає тінь на світлу мету інтеграції світу в одну мирну цілісність, проте сповна керується олімпійським принципом: «Швидше, вище, сильніше…» Що сильніше ти про себе заявиш, то вище тебе почують і швидше дадуть відповідь. Хоча інколи такою відповіддю ставало багаторічне старанне мовчання.

Бойкот по-олімпійськи

Про ілюзорність розмежування спорту і політики можна було говорити вже у 1920 році, коли підняти свій прапор над олімпійським стадіоном у Брюсселі заборонили Німеччині, Австрії, Угорщині, Болгарії та Туреччині. Так тріумфатори Першої світової війни на практиці втілювали доречність вислову «Переможців не судять». Через чотири роки Франція вирішила ще раз поставити в «олімпійський куток» Веймарську республіку.

Проте вже через дванадцять років Берлін дочекався власного спортивного тріумфу. Американські газети, серед яких всесвітньо відома «New York Times», влаштували Німеччині овації за проведені Олімпійські ігри 1936 року і закликали повернути її у сім’ю націй. Публіцистка з США Енн Епплбаум вважає, що це був неймовірний успіх гітлерівської пропаганди. Вже тоді німецькі війська вступили в Рейнську область, а в концтаборі Дахау прощались з життям сотні в’язнів. Це був перший в олімпійській історії випадок, коли аплодисменти атлетам заглушили німий крик про допомогу.

Наступними спорт на політику перетворили китайці. У 1956 році під час урочистої церемонії відкриття Олімпіади в Мельбурні тайванські спортсмени вітали глядачів радісними усмішками, поки... не побачили, що за їхніми спинами майорить прапор Китаю. Атлети під свист публіки підбігли до стяга й зірвали його з держака. У відповідь китайці відмовились від участі в змаганнях. На 24 роки... Більше того, вони прагнули кинути виклик всьому олімпійському рухові, створивши власну Псевдоолімпіаду — GANEFO (Games of the new emerging forces). Псевдоолімпійський вогонь запалили лиш раз — у Джакарті 1963 року.

Мода на олімпійські бойкоти тривала близько трьох десятків сезонів. Саме у третій чверті ХХ століття чорна Африка бурхливо боролась за білі права. Єдиний товариський матч з регбі між збірними Нової Зеландії та ПАР призвів до повного ігнорування більшістю африканських країн спортивних змагань протягом 1968–1976 років. Річ у тім, що Південно-Африканську Республіку світове товариство засуджувало за багаторічну державну політику апартеїду.

Талісман-ведмедик Міша і сльози радості всіх жителів СРСР — у більшості саме такі асоціації пов’язані з московським святом олімпійського спорту. Можуть бути й інші — згадка про один із піків світової біполярності, коли в спекотну літню пору в міжнародній політиці з’являлись приморозки «холодної війни». Міжнародний олімпійський комітет зробив СРСР господарем чергової Олімпіади у час закінчення воєнних дій у В’єтнамі, після підписання договору між США і СРСР про обмеження стратегічних озброєнь. На горизонті промайнув натяк на мир, проте він миттєво зник у тіні Афганістану. Теоретично війська Демократичної Республіки Афганістан воювали з опозиціонерами-душманами, на практиці — Радянський Союз зіткнувся зі Сполученими Штатами. Ультиматум президента США Картера з вимогою вивести радянські війська з ДРА в Союзі проігнорували. Аналогічно вчинили й 65 із 148 держав, оголосивши бойкот як ведмедикові Міші, так і його батьківщині. Лише декілька західних країн дозволили обирати «бути чи не бути» на Олімпіаді самим спортсменам.

Через чотири роки колишні господарі не забажали їхати у гості до США. Компанію СРСР у бойкоті склали ще 15 держав східного блоку.

Чорна олімпіада від «Чорного вересня»

Є одна сторінка в історії олімпійського руху, яку любителі штучної гармонії прагнуть швидше перегорнути або навіть вирвати. На цій сторінці вмістилась жахлива своєю реальністю трагедія, що відповідає класицистичному принципові драматургії — єдності часу, місця і дії. Час дії можна вказати з точністю до хвилини — 5 вересня 1972 року з 4-ої ранку до 23:15. Місце дії — вулиця Коннолліштрассе, 31 в олімпійському селищі поблизу Мюнхена.

О пів на четверту ранку робітники пошти, які працювали в селищі, помітили, як одягнуті в спортивні костюми люди перестрибують через паркан. Поштарі забули «кумедний випадок» вже через хвилину. А через годину згадали, щоб, напевне, запам’ятати назавжди.

Ізраїльські спортсмени, олімпіада в Мюнхені
Члени збірної Ізраїлю — 11 захоплених у заручники і вбитих.

О 4:30 група арабських терористів з організації «Чорний вересень» захопила в заручники 11 членів збірної Ізраїлю. Їхні вимоги — звільнення 234 арабських терористів і кількох неарабських взамін на дев’ять людських життів, оскільки двоє заручників — тренер з боротьби Моше Вайнберг і штангіст Йосеф Романо — були розстріляні одразу під час вторгнення: професійні атлети зробили те, що вміли найкраще, — боролись.

Голда Меїр, тодішній прем’єр-міністр Ізраїлю, вразила своєю категоричністю: жоден арабський терорист не вийде на волю. Влада Німеччини почала одразу готувати операцію з врятування заручників. У цей процес намагався втрутитись голова ізраїльської спецслужби із зовнішньої розвідки «Моссад» Цві Замір, проте господарі Олімпіади не дозволили гостям взяти відповідальності за життя спортсменів у свої руки. Два гелікоптери доправляли заручників і терористів до мюнхенського аеропорту, де їх, начебто, чекав обіцяний літак. На злітній смузі було занадто мало світла, тому німецькі снайпери майже всліпу почали обстрілювати людей, що вийшли з гелікоптерів. Терористи виявились більш влучними: гранати, кинуті до зв’язаних ізраїльтян, поставили у цій історії крапку. Офіційно, як невеликий постскриптум зазначається: Олімпіаду призупинено лише на один день. Трьох терористів, які залишились живими, випущено на вимогу арабів, що через півтора місяці захопили літак «Люфтганзи».

А далі лише багато знаків запитання, у відповідь на які — мовчання. Шокуючим парадоксом у позбавленій будь-якого олімпійського оптимізму історії є те, що будинок, де жили ізраїльтяни, не охороняли. А спортсменам, щоб увійти на територію селища, не доводилось навіть показувати посвідчення, бо вони, зазвичай, перелізали через паркан. Саме так потрапили на Коннолліштрассе терористи: перестрибнули через огорожу разом із представниками збірної США. Ще один парадокс: німецький експерт з психології злочинців Георг Сібер розробляв 26 можливих небезпечних сценаріїв, які й повинна була в разі потреби зупинити служба охорони. План, за яким діяв «Чорний вересень», у списку Сібера був під номером 21.

Дуже багато суперечливих відомостей є про дії «Моссаду» у відповідь на терористичний акт. Вважають, що таких операцій зі знищення арабських терористів було дві: «Весна молодості» та «Гнів Божий». Лише протягом 1972 року «Моссад» відібрав життя 13 палестинців з «Чорного вересня». Таку політику Ізраїлю називають державним тероризмом, проте пошепки, бо що було насправді, напевне, залишиться для загалу таємницею.

Олімпійські ігри проводили щороку, проте про вересневу трагедію згадали лише в 2005 році, коли Стівен Спілберг створив для світових кіноекранів «Мюнхен». У фільмі знайшли чимало недоліків як ізраїльтяни, так і палестинці. Керівник операції «Весна молодості», а потім й прем’єр-міністр Ізраїлю Ехуд Барак говорить: «Те, що робили ми, було абсолютно протилежним тому, що чинили палестинці в Мюнхені». Людина, яка спланувала мюнхенський теракт, Мухаммед Дауд відповідає: «Спілберг розповідає легенду. Правда зовсім інша».

Ось і останній парадокс: один світ — безліч правд, невідомо, як вибрати, у яку повірити.

Олімпійська надія Тибету

Тибет, демонстрації, олімпіада
Олімпійські ігри в Пекіні були шансом для Тибету нагадати про себе світові.

Закованих у наручники людей водять вулицями тибетської столиці Лхаси. У березневих вуличних заворушеннях 2008 року, стверджують тибетці, вбито 80 осіб. Влада Китаю заперечливо хитає головою і каже: «Лише шістнадцять». Планета Земля розривається між підтримкою культурно і ментально, частково історично індивідуального народу та традиційною олімпійською вірою в ілюзорний «мир у всьому світі». Лідер Тибету Далай-лама, що вже майже п’ятдесят років є вигнанцем з рідної землі, зазначає: «Світова громадськість повин­на нагадати владі, що країні, яка збирається приймати Олімпійські ігри, треба з совістю поставитись до такого питання, як порушення прав і свобод людини».

А девіз Олімпіади, нагадую, той самий, що й був у першому абзаці: «Один світ — одна мрія». Світ, мабуть, найбільше мріє про те, щоб всі прагнення мали право на повноцінне існування, а насамперед, щоб таке право отримала кожна людина.

 

Нове число

Прес-Центр
Банер
Банер
www.leleky.org
Банер
Банер
Банер
Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера