Про насІсторія журналуБлагодійний фондПроектиГалереяКонтакт
Павло МОВЧАН: «Вони зазіхнули на Боже»
Неділя, 24 лютого 2013 11:36 Культура і мистецтво Автор Листи до Приятелів   

Павло МовчанМоє глибоке переконання заґрунтоване в історію. Зразу вам моє контр-запитання: де латина? Де мова великої держави? Вона збережена сьогодні тільки як релікт у медицині. Чому Рим повинен був загинути? Він став наскрізь аморальним. От сьогоднішній стан нашої влади мені нагадує римські часи. Я не випадково простудіював цілий корпус літератури римської доби — все, що передувало появі Христа, його слову, божественній істині, все знищувалося. Якими жорстокими і розпусливими були останні імператори. І все, що зазіхало за часів Риму на інші мови, етноси, на їхню самобутність, все загинуло! Нема й сліду!

Росіяни навіть не усвідомлюють, яку повинні понести плату за денаціоналізацію. Про це я у своїх статтях, зокрема в роботі «Мова — явище космічне», написав, посилаючись на вчення Потебні, Гумбольдта і сучасних філологів–дослідників мови, — слово не можна знищити. Можна спалити книги, але не слово, бо воно всюди. Це така ефемерна субстанція, це щось і нічого водночас. Чужа мова мені ніколи не замінить моєї, бо вона глибинна, вона на рівні архетипу, це рівень ДНК. Мову дає Бог. І зазіхати на неї небезпечно. Ми не обираємо батьків, групу крові і не обираємо мову! Це їм здається, що вони можуть обирати мову своїми законами, вирішувати, як хто має говорити. А насправді це обирає Бог. І тут вони посягають на божественне!

Росія ще не усвідомлює, що на неї чекає. Бо не розуміє, що посіяла. Згадайте, як у радянські часи було знівельовано величезний відсоток українців — на Кубані, Слобожанщині, Курщині, Воронежчині. Але потім несподівано з’явився Горбачов, який зруйнував «нєрушиму» імперію. Це був Господній план.

Також свого часу Хрущов намагався влізти в російську мову: у 1964 році з його ініціативи змінили російський правопис, за яким почали писати і говорити «зайци», «огурци» замість «зайцы», «огурцы». В тому ж році доба Хрущова закінчилася... І таких прикладів в історії — безліч. Тому невідомо, які ще Господні сюжети чекають на Росію. Їм здається, що за короткий термін можна русифікувати Україну. Але ніхто не знає, як і коли з’явиться, умовно кажучи, новий Горбачов і все полетить шкереберть! Один Господь відає!

Слово — це Господня сфера, воно Богом дане і сформоване. А ківалови та колесніченки зважилися зазіхнути на Господнє. І оце вони перемогли? Та нічого їм не допоможе, ні Афон, ні Кирил, доля буде та, якої вони заслуговують. А для нас — це чергове випробування. Треба все робити вчасно.

Україна молода (7-8.09.2012)


Андрій СОДОМОРА:«Духовний простір буття людини»

Андрій СодомораСправді, нації вмирають не раптово, не від інфаркту (Ліна Костенко), а поступово, втрачаючи свою мову. Хай не від інфаркту, а все ж, погодьмося, — від серцевої хвороби. Згадаймо ж писаний наприкінці Другої світової (1944) вірш В. Сосюри «Любіть Україну». Офіційна критика, зайве й нагадувати, лицемірила. Картаючи поета за те, що той, мовляв, не бачить індустріалізованої, радянської, України, приховувала справжню причину свого гніву: автор пов’язував любов до України з любов’ю до української мови; мову ж — із серцем. А звідки серце черпає свою снагу, де воно й з ким воно, про це найвиразніше — автор «Рідної мови» Сидір Воробкевич:

Де вітри віють,
Трави зеленіють,
Де гори високі, —

Там серце моє!. [...]

Вірли де літають,
З сонцем розмовляють,
Дніпрові де води
Лиш просять свободи, —
Там серце моє!..

До речі, ті два вірші — «Рідна мова» (1869) і цитований, «Де серце моє» (1863) — мабуть, не випадково розміщені поряд (Воробкевич С. Вибрані твори. — К.: Дніпро, 1987. — С. 100, 101).

* * *

«Non sum qualis eram» (Вже я не той, що колись...), — ще раз, насамкінець, повернімось до Горація. Так, словами поета, міг би сказати й листок під осінь. Так — і саме дерево, на якому зростає те листя. Так — виснажена «кривдною» людською працею на ній Земля... Для людини ті зміни стають відчутними передусім у мові («Різкі, сухі мої зробились речі, — / Пора худого жнива надійшла»)... Та чи не тому, мовби пересихаючи, скупішає слово, яким послуговується людина, що вже вона, земнородна істота, й не торкається своєї матері-землі — черствіє серцем?..

І все ж свого часу, після кровопролитних громадянських воєн, що такою жорстокістю заполонили суспільство, з надією на оновну весну, Верґілій написав свою поему «Про хліборобство»... Через тисячоліття, уже в нас, Осип Шухевич, натхненний «весною народів», переклав цей твір українською мовою... У такі ж, весняні, а не зимові обрії маємо дивитись і ми, сьогоднішні, йдучи нелегкою життєвою дорогою. Нелегкою, бо «якщо хочеш знайти джерело, то мусиш іти вгору, проти течії» (Іван Павло II). Мусимо, хай як це нелегко серед стількох зваб нашого часу, робити вибір. Мусимо, не тікаючи кудись у ліси, гори чи пустелі (легко бути собою, коли ніщо не загрожує знеособленню), мусимо — «проти рожна перти, проти хвиль плисти» (Іван Франко). Цей рух проти хвиль, до свого кореня, до себе, до рідного слова, до гармонії розуму й серця, і є поступом, — а не поспіхом, що веде в нікуди...

З книжки «Від слова до серця, від серця — до слова» (Львів: Літопис, 2012)

 

Нове число

Прес-Центр
Банер
Банер
www.leleky.org
Банер
Банер
Банер
Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера