Про насІсторія журналуБлагодійний фондПроектиГалереяКонтакт
Чехов — українець з роду і за духом
Неділя, 24 лютого 2013 11:28 Культура і мистецтво Автор Петро ШКРАБ’ЮК   

Антон Павлович ЧеховБагато написано про благотворний вплив на душу людську самого вигляду церков, вплив суто зовнішній, то ще більший ефект має вплив внутрішній, вплив Богослужень, церковної музики, співу. Про це, зокрема, говорить промовистий випадок, який стався з Антоном Павловичем Чеховим.

У березні 1891 року письменник поїхав на лікування до Італії. І 24 числа пише до брата переповненого емоціями листа. Бо надзвичайно вражений: адже «чудовішого міста, аніж Венеція, я у своєму житті не бачив. Це суцільне зачарування, блиск, радість життя». Чехов згадує письменника Дмитрія Мережковского — до речі, автора знаменитої книги «Грядущий хам», в якій той ще у 1905 році прозірливо вловив суть майбутнього соціалістичного ладу, — так от, зазначає Чехов, — «Мережковский, якого я зустрів тут, мало не збожеволів від захоплення. Російській людині, убогій та успослідженій, тут, у світі краси, розкоші і свободи, не важко втратити розум. Кортить залишитися тут назавжди, а коли стоїш у церкві і слухаєш орган, то хочеться прийняти католицтво».

Так, цей вишуканий майстер тонкої психологічної прози, сатирик і лірик, був невіруючим. Про це він сам майже через десять літ — 28 січня 1900 року — писав із Ялти М. О. Меншикову. Але чи міг Чехов бути віруючим в умовах казенного російського православ’я, в умовах фальші, сірості, неправди? Он чому так вразила його Венеція, зокрема її храми. «Чудові, — зазначає він, — гробниці Канови і Тиціана. Тут великих художників ховають, мовби королів, у церквах; тут мистец­тва не зневажають, як у нас; статуї і картини знаходять притулок у церквах, якими б голими вони не були».

Тому-то він хоче стати віруючим, прийняти католицтво. А ще тому, що за національністю був українцем. Чехов народився в Таганрозі, що на березі Азовського моря. А Таганрог у часи княжої Русі належав Києву; 1918 року, в період гетьманування Павла Скоропадського, вирішувалося питання про входження Таганрога до складу Української Держави. У часи Чехова тут проживало чимало українців, власне, й мати письменника, Євгенія Яківна, була українкою. А водевіль Івана Котляревського «Москаль-чарівник» — один з перших домашніх спектаклів, в якому брав участь майбутній письменник як актор та режисер. (Див.: Левченко М. Чехов у зв’язках з Україною. — К., 1960; Овечко І. Чехов і Україна. — Мюнхен; Ґрилі, 1973).

Напівукраїнським було і село Княже (Княже — це вже Вороніжчина, де близько половини області — Слобідська Україна. У часи Чехова число українців сягало мільйона, а вже у 20-х рр. ХХ ст. – понад мільйон. І було тут 413 українських шкіл. Принагідно зазначу, що внаслідок асиміляторської політики число українців зменшилося до 250 тисяч. Саме Вороніжчина дала Україні таких видатних діячів, як Микола Костомаров, Дмитро Донцов, Євген Плужник, Кость Буревій... — Авт.), що за вісімдесят кілометрів від Таганрога. Туди раніше Чехов приїжджав на канікули. Бо там жив дід Антона Павловича — Єгор Михайлович Чех — виходець із Воронезької губернії, колишній кріпак, якому пощастило викупитися на волю. Син Єгора — Павло — додав до прізвища Чех суфікс «ов» — і маємо «Чехов»...

Зрештою, сам Чехов жартівливо називав себе «хохлом», точніше — «ледачим хохлом», хоча насправді був напрочуд працьовитим: образно кажучи, оселю або гуртожиток його прози населяють — зверніть увагу! — вісім тисяч дійових осіб. І кожен зі своєю біографією, характером, особливостями. І поселились вони в цьому багатоголосому гуртожитку, — а це п’ятсот оповідань, — упродовж 24-х літ, себто у 1880–1904 роках. У світовій літературі Чехов, мабуть, найвелелюдніший письменник. Навіть гігант Бальзак — і той відстав: його епопея «Людська комедія» нараховує близько трьох тисяч персонажів. (Чехов А. П. В человеке должно быть все прекрасно… — М., 1980. — С. 79).

Отож Чехов — цей українець з роду — примруженим і пильним оком дивився на російську дійсність. Барви його оповідань похмурі, безрадісні, — не випадково його називали «поетом». Та коли він торкається України, то барви його, принаймні в листах, світлі і чисті:

«Люба країна, села величезні, тягнуться верст за шість, сім. Яка чистота, які тони, малюнок! Білі хатки тонуть у зелені по самі димарі, а через тини дивляться на проїжджих вродливі жінки і діти. Що за народ!» Або: «Крім природи, ніщо так не вражає мене в Україні, як... народне здоров’я, високий рівень розвитку тутешнього селянина, який і розумний... і музикальний, і тверезий, і моральний...»

Чехов любив подорожувати по Донеччині, про що написав духмяну повість «Степ»; любив відпочивати в селі Лука, що на березі Псла, неподалік Сум, у садибі поміщиків Линтварьових. «Псьол пречудовий. Це така поезія, хоч відбавляй. Тепло, просторо, сила води і зелені і предобрі люди… Народ все ситий, веселий, балакучий, дотепний. Жебраків нема. П’яних я ще не бачив, а матерщину чути рідко, та й то у формі більш-менш художній».

Цікаво зазначити, що старшій дочці Линтварьових, Наталії Михайлівні, яка відкрила у маєтку школу і вчила по-українськи, Чехов писав, що «Аббація і Адріатичне море чудові, але Лука і Псьол кращі», що Венеція «надзвичайно нагадує Луку». Це та сама Венеція, де письменника так вразив у костелі орган, що йому хотілося прийняти католицтво. Чехов навіть шукав на Полтавщині хутір, де зміг би оселитися. В одному листі пише, що і його батьки «кинулися в лірику», хочуть попрощатися з Москвою; наче діти, мріють про Україну («Хохландію»). В іншому листі він так її і називає: не Малоросія чи зневажливо Хохляндія — а Україна.

У вересні 1894 року — проїздом до тої ж таки Аббації (це село в Італії) — Чехов побував у Львові, відвідав крайову виставку, купив два томи Шевченка... Варто також сказати і про потрясіння Чехова українським мандрівним театром, і насамперед грою Марії Заньковецької, яку письменник називав «королевою, яку Україна не забуде», листувався з нею, навіть збирався написати спеціально для славетної актриси п’єсу, в якій одна роль була б українською мовою. «Україна дорога і близька моєму серцю, — сповідався Чехов у листі до Агатангела Кримського. — Я люблю її літературу, музику, її чудову українську пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко...» (Литературное наследство: Чехов. — М., 1960. — Т. 68. — С. 241). (Можливо, це зізнання в особливій любові до України було підсвідомою відповіддю на докір Заньковецької, чому він, українець, не пише рідною мовою. «Он тоже уговаривал меня перейти на русскую сцену, а я в свою очередь стыдила его, что он сам, украинец, а подговаривает меня к измене. Журила его, что он не пишет на родном языке. А он мне возражал, что грешно зарывать талант, что на русской сцене дорога шире. Обещал написать пьесу, в которой для меня будет одна роль исключительно на украинском языке». (Литературное наследство: Чехов. — М., 1960. — Т. 68. — С. 593).

Саме українська ментальність, совісність, правдолюбство поривали Чехова до виснажливої поїздки на острів Сахалін, де він пробув три місяці. Ще готуючись до неї, Антон Павлович писав: «Із книг, що я їх прочитав і читаю, бачу, що ми згноїли в тюрмах мільйони людей...» Щодо інтелігенції, то оцінка її вельми нерадісна. «Я не вірю в нашу інтелігенцію, облудну, істеричну, невиховану, ледачу, не вірю навіть тоді, коли вона страждає і скаржиться, адже її гнобителі виходять із її ж надр». І справді: ця відірвана від народу, але псевдонародолюбна інтелігенція провокувала революцію, яка й помстилася своїм нерозважним мрійникам.


ДУМКИ/ФАКТИ

«Ми знаємо, навіть більше, внутрішньо відчуваємо, що релігія є основою громадянського суспільства і джерелом усього доброго та втішного».

Едмунд БЕРК


Без сумніву, за суттю своєї творчості Чехов — істинний християнин. Бо він на боці покривджених, він викриває зло, їдко висміює його, він шукає гармонії, вічних цінностей, вічних істин — і знаходить їх, але в оповідан­ні «Студент». Про що цей невеличкий, але такий місткий твір? Про студента духовної академії, сина дячка Івана Великопольського (до речі, дуже цікаве прізвище дав письменник своєму персонажеві). Цей студент у страсну п’ятницю, увечері, повертаючись додому, побачив коло села вогнище, біля якого грілася вдова Василіса та її донька Лукер’я. Вогонь нагадав Великопольському ніч у Гетсиманському саду, і він почав розповідати про апостола Петра, який коло такого ж вогню тричі зрікся Іcyca, а потім, коли обізвався півень, згадав слова Спасителя — і гірко заридав.

І тут же заплакала вдова, а її дочку теж зсудомив біль. «Тепер, — пише Чехов, — студент думав про Василісу: якщо вона заплакала, то, значить, усе, що відбувалося в ту страшну ніч з Петром, має якийсь стосунок і до неї... І радість нараз схвилювала його душу, і він навіть зостановився на хвильку, щоб перевести подих. «Минуле, — думав він, — пов’язане з сучасним безперервною вервечкою подій, які випливають одна з одної». І йому здалося, що він тільки щойно угледів два кінці цієї вервечки: торкнувся одного кінця, як здригнувся другий».

Саме цей перегук віків i подій облагородив думки студента, якому було двадцять два роки, — і «неймовірно солодке очікування щастя, незнаного, таємничого щастя, поволі опановувало його, і життя видалося йому чародійним, чудесним і повним високого сенсу».

* * *

Дорогою до Храму, тобто до Бога, 44-річного Чехова спіткала смерть. А те, що він був на такій дорозі, свідчать слова, які він за два з половиною роки до відходу у вічність — 17 грудня 1901 року — сказав у листі до В. С. Миролюбова: «Треба вірити в Бога, а якщо віри нема, то не займатися шумихою, шукати самому, віч-на-віч зі своїм сумлінням». Тому й оповідання «Студент», за свідченням Івана Буніна, було улюбленим твором Чехова. І написав він його 1894 року — через три роки після повернення з Венеції, яка так вплинула на його релігійні почуття.

 

Нове число

Прес-Центр
Банер
Банер
www.leleky.org
Банер
Банер
Банер
Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера