Про насІсторія журналуБлагодійний фондПроектиГалереяКонтакт
«Кожен не доведений до ладу дух стає карою для самого себе»
Четвер, 14 лютого 2013 23:59 Історія Автор Андрій МЕЛЬНИК   

Святий Августин, Сандро БотічелліУявна розмова зі Святим Августином


Святий Августин (або Августин Аврелій, якщо послуговуватись світським ім’ям) — один із найавторитетніших отців Церкви. Проте його постать настільки значуща, що виходить далеко за межі богослов’я: сьогодні його з цікавістю читають філософи, літератори, релігієзнавці, історики й усі ті, кого цікавлять небуденні розмисли про Бога, людину, час та інші «вічні питання».

Ще у XIV сторіччі Франческо Петрарка зауважував: «З Августином, звісно, зрівнятися не може, як на мене, жодна людина; адже коли за його насиченого талантами часу йому, на мій погляд, не було рівних, то хто зрівняється з ним нині?» Ці слова і сьогодні не видаватимуться перебільшенням: Августин мав непересічний талант віднаходити істотне, розтлумачити його якнайширшому загалу, обрамивши усе це у блискучу літературну форму. Саме тому історія його драматичних душевних борінь і навернення у християнську віру вже у зрілому віці, висловлена у «Сповіді», не втрачає своєї оригінальності уже більш ніж півтори тисячі років. Навіть такі видатні його наслідувачі, як Руссо чи Толстой, не змогли досягнути сповідальної щирості і глибини у своїх творах.

Відтак, твори святого Августина — це не просто книжки із «високої полиці». Вони потребують постійного оновлення, у кожну епоху вони резонують по-своєму, водночас зберігаючи щось нетлінне — непохитну віру у Бога і людину. Августинові думки, подані у вигляді уявної розмови, покликані стимулювати самостійне ознайомлення із його текстами, саме такий шлях допоможе найповніше осягнути спадщину великого мислителя.

 

— Ваша святосте, люди сьогодні, як і століття, тисячоліття тому, задумуються над питаннями про сенс життя, про те, хто така людина взагалі, якою дорогою їй іти до Бога. Проте є й байдужі до таких роздумів, які живуть сьогочасними потребами, або такі, які заперечують існування Бога і кажуть, що людина сама має себе творити. Що можна їм відповісти?

— Таке вже засліплення людей; вони ще й пишаються своєю сліпотою! Чи ж може бути хто-небудь творцем самого себе? Чи ж є якесь інше джерело, звідкіля плило б життя й буття до нас, поза тим, з якого Бог створює нас, для нього життя й буття — це одне й те саме, тому що найвище буття й найвище життя — це те саме. Мерзенна та душа, яка відривається від Божої підпори, щоб перетворитися на руїну, а в ганьбі не бажає нічого іншого, як самої ганьби.

— Але є й марновіри, про яких письменник Честертон сказав, що те, що вони не вірять у Бога, не означає, що вони ні у що не вірять. Навпаки, вони вірять у все підряд.

— Вони намагаються всій тій спасенній пересторозі завдати смертельного удару, кажучи: «Це з неба приходить причина гріха, опертися якій несила»; або ж: «Це зробила Венера або Сатурн, або Марс». Очевидно, все тут спрямоване на те, щоб зняти з людини відповідальність за її гріхи — з людини, що не є нічим іншим, як тільки тілом, кров’ю й гордовитим порохном, — і всю ту відповідальність звалити на Творця, на Керманича Неба й Зір.

— Знаходяться нині й такі, які вважають зло вартим замилування, бачачи у ньому особливу приваб­ливість. Чи не стається це тому, що люди мають хибне уявлення про те, що таке зло?

— Зло — це не що інше, як позбавлення добра, позбавлення, поза яким уже взагалі нічого немає. Бо коли якась річ втратить усе, що добре, то вона перестане існувати. Коли ж вона збереже своє буття й перестане бути надалі предметом мінливості, то вона буде у кращому становищі, ніж була раніше, тому що вона стане нетлінною. І що ж може бути божевільнішим, ніж твердження, що після втрати всякого добра якась річ стала кращою? Отже, позбавлене всього доброго є те саме, що — ніщо, тому, допоки якась річ існує, вона добра. Отже, все, що існує, добре, а зло — це не субстанція, бо коли б воно було субстанцією, то було б добром.

Таким чином, усяке суще є добро; велике добро, — якщо не може піддаватися псуванню, мале, — якщо може. Заперечувати існування добра, крім як через нерозуміння або незнання, абсолютно неможливо. Якщо воно винищується псуванням, то і саме псування не зберігається за відсутністю того, що дозволяло б йому існувати.

Середньовічна рака з мощами святого Августина в Чель д’Оро (Павія, Італія).

Середньовічна рака з мощами святого Августина в Чель д’Оро (Павія, Італія).

— Ви і Ваші сучасники стверджували, що, на жаль, люди шукають тимчасового визнання, марнославства, аніж присвячують час самопізнанню та самовдосконаленню. Навряд чи нині щось змінилось.

— Чи є щось жалюгідніше від нещасливця, який не милосердиться над самим собою й оплакує смерть Дідони, спричинену любов’ю до Енея, а не плаче над своєю власною смертю, що її спричинила нестача любові до Бога.

Приязнь цього світу — це розпуста, невіра в Бога. «Славно! Браво!» — вигукують, щоб пробудити людський стид у того, хто вагався б так чинити. Далека людина від лиця Божого в присмерку пристрастей. Бо не ногами і не віддаллю в просторі віддаляється від Бога людина або повертається до Нього. Жити у пристраснім засліпленні — це жити у присмерку пристрасті, а це те саме, що жити далеко від лиця Божого.

Не слід уважати щось за правду тільки тому, що воно гарно виголошене, ані, навпаки, за обман тому, що з уст співбесідника пливуть немило­звучні слова; і не мусить бути правдою те, що сказане без пишномовності, ні обманом те, що виголошене барвистим стилем. Про мудрість і глупоту можна сказати те саме, що й про корисні та шкідливі страви, про барвистий чи кострубатий стиль те, що й про вишуканий і череп’яний посуд: можна так само подавати страви одного і другого роду.

Кожна душа, прикута любов’ю до земних речей, нещасна. Коли вона їх втрачає, у ній все розривається. Щойно тоді відчуває вона своє горе, яке вже й перед цією втратою робить її нещасною.

Слід пам’ятати, що кожен не доведений до ладу дух стає карою для самого себе.

— Якщо ж людина таки наважиться пізнати Бога, пізнати себе, на що їй насамперед треба покладатись, які людські здібності використовувати — віру, розум?

— При пізнанні будь-яких предметів ми керуємося не словами, що звучать зовні, а істиною, що керує нашим розумом зсередини, хоча слова, мабуть, спонукають нас до такого керівництва. Той же, кого ми наслідуємо, Учитель, про якого сказано, що Він мешкає у внутрішній людині, є Христос, тобто непорушна Божа сила і вічна мудрість. Всяка розумна душа звертається до Нього, але Він відкривається тим, хто спроможний сприйняти Його, керуючись лише своєю злою або доброю волею. І якщо хтось з нас іноді помиляється, то не через істину, що скеровує його, так як не через зовнішнє світло часто помиляються наші тілесні очі: світло потрібне нам тоді, коли ми звернені до розгляду предметів, — щоб воно являло їх нам настільки, наскільки ми спроможні їх розгледіти.

У природі людини немає нічого вищого за розум. Але не за розумом треба жити, якщо вона хоче бути щасливою; інакше вона б жила тільки по-людськи, тоді як ми маємо жити по-божому, щоб досягнути щастя. Розуму людині недостатньо, і він має відкритись Богові. Сам наш розум — ніяке не найвище й незмінне добро.

Що ж це за глибінь — людина! Господь знає навіть кількість її волосся, і жодна з волосин не втрачена для Нього; але все-таки легше порахувати волосся, ніж почування людини та хвилювання її серця.

— Ви написали свій твір «Про град Божий», щоб пояснити падіння Риму. Як теперішньому читачеві слід розуміти основні ідеї, викладені у ньому?

— Два гради створено двома родами любові: град земний — любов'ю до себе, доведеною до презирства до Бога, і град небесний — любов'ю до Бога, доведеною до презирства до себе. Перший має славу свою в собі самому, останній — в Бозі. Бо перший шукає слави серед людей, а найбільша слава для іншого є Бог, свідок совісті. Один у славі своїй підносить свою голову, другий же говорить своєму Богові: Ти, Господи,... слава моя, і возносяй главу мою (Пс.3,4). У одному панує похіть, що керує і правителями, і народами його; у іншому служать один одному по любові і правителі, що повелівають, і їхні підлеглі, що слухають. Перший град — в особі свого правителя — звеличує власну силу; другий же говорить своєму Богові: Возлюблю Тебе, Господи, кріпосте моя (Пс 17, 2). Навіть мудрі в першому граді, ведучи життя людське, добивалися благ тіла або душі, або і того, й іншого разом; ті ж з них, хто змогли пізнати Бога, не прославили Його як Бога і не подякували, але заметушились в міркуваннях своїх, і захмарилося нетямуще їхнє серце: називаючи себе мудрими (тобто звеличившись у своїй гордині і нахваляючись своєю мудрістю), збожеволіли і славу нетлінного Бога змінили на образ, подібний до тлінної людини і птахів, і чотириногих, і плазунів. Саме до шанування ідолів цього роду прийшли вони — і вожді, і підвладні їм — і поклонялися, і служили творінню замість Творця, який благословенний во віки, амінь (Рим. 1, 21-25). У іншому ж граді вся людська мудрість — в благочесті, в шануванні дійс­них Богів, в очікуванні як винагороди не тільки товариства святих, але й ангелів; щоб Бог був у всьому.

— А якою має бути земна світська держава, щоб ті, хто у ній мешкають, почували себе повноцінними громадянами?

— Насамперед справедливою. Що ж бо є держави без справедливості, як не великі розбійницькі зграї? Хіба не є розбійницькі зграї ніби малими державами? Адже і вони керовані вищою владою, союзом людей, який утворився шляхом суспільної угоди, і де на законних підставах між членами цього союзу розподіляється здобич. Коли ж цей союз лиходіїв зростає до таких розмірів, що захоплює землі, засновує оселі, захоплює міста, підкоряє народи і відкрито проголошує себе державою, тоді його, цей союз, об’єднує вже не тільки хижа жадоба, а ще й набута безкарність. Тому витончено і правдиво відповів Александру Великому один схоплений пірат. Коли цар запитав його, яке він має право чинити морський грабіж, той зухвало відповів: «Таке ж саме право, на підставі якого і тобі дозволено грабувати увесь світ. Але оскільки я роблю це за допомогою невеличкого судна, мене кличуть розбійником; ти ж це робиш за допомогою великого флоту, і тому звешся імператором».


ДУМКИ/ФАКТИ
«Історія будь-якого народу стає багатою подіями, великою, вона піднімає душу, тільки-но народ увірує».
Томас КАРЛЕЙЛЬ

— Ви кажете, що два міста — Боже й земне — створені двома родами любові. А що таке справжня любов?

— Любов — це солодкий і спасительний союз душ, без якого багатий бідний і бідний багатий. Вона в нещастях терпляча, у щасті стримана, в тяжких стражданнях мужня, в доброчесності щедра, в спокусах тверда, в гостинності привітна; між справжніми братами вона радісна, між брехливими — терпляча. У Авелі під час жертвопринесення бажана, в Ної під час потопу безпечна, в переселеннях Аврама тверда, в Мойсеєві під час засмучень лагідна, в Давиді під час гонінь його незлобива. У трьох отроках вона небоязливо поглядає на вогонь, що охоплює їх, в Маккавеях мужньо виносить жорстокі муки від вогню. Чиста вона в Сусанні у ставленні до чоловіка, в Ганні після смерті чоловіка, в Марії, яка не має чоловіка. Відважна в Павлові до викриття, покірлива в Петрові до слухняності, піднесена в християнах для сповідання, божественна в Христі до прощення.

Але що про любов більшого можу сказати я порівняно з тими похвалами, які Господь вкладає у вуста апостола, що показує чудовий шлях любові і що говорить: «Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любові не маю, то я — мідь, що дзвенить, або кімвал, що бринить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любові не маю, — то я ніщо. І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любові не маю, то нема мені з того ніякої користі. Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радується істині; усе покриває, всьому йме віри, всього надіється, все терпить. Любов ніколи не перестає...» (1 Кор. 13, 1-8). Ось яка любов — душа писань, сила пророцтв, огорожа таємниць, підстава знань, плід віри, багатство бідних, життя для вмираючих. Чи може ще бути більша великодушність, ніж померти за нечестивих? Що може бути благородніше за любов до ворогів? Лише вона не обтяжується чужим щастям, бо не заздрить. Лише вона не звеличується своїм щастям, бо не гордиться. Вона вільна від мук злої совісті, бо не мислить зла. Серед ганьби вона спокійна, серед ненависті доброзичлива, серед гніву незлобива, серед підступності чиста, серед неправди вона сумує, в істині втішається. Що сильніше за неї для прощення образ? Що надійніше за неї не стосовно суєти, але стосовно вічності? Тому і терпить вона все в цьому житті, всього чекає від життя майбутнього. І переносить все, що тут не трапляється, бо сподівається на все, що там обіцяється. Істинно, вона ніколи не перестає. Отже, досягайте любові і, свято мислячи про неї, приносіть плід правди.

Уривки зі «Сповіді» подано за виданням: Святий Августин. Сповідь/ Переклад з латини Юрія Мушака. — К.: Основи, 2008.

 

Нове число

Прес-Центр
Банер
Банер
www.leleky.org
Банер
Банер
Банер
Культурна Україна. Каталог сайтів ЛітПорталу Проба Пера