«Життя непередбачуване…»

Тетяна Федчук

Кожна людина будує плани на майбутнє та робить усе ,аби їх реалізувати. Герой же нашого інтервю переконував мене, що життя непередбачуване, тому не варто планувати, бо може статись що завгодно…

З кожним роком Україна стає щораз популярнішою для молодих людей  іноземців, які хочуть тут навчатись. Який же секрет такої популярності та чим стає Україна для них?

6A3WDnk7CX0

Німбі Янн

Знайомимось: студент 3 курсу факультету міжнародних відносин ЛНУ ім. І. Франка  Німбі Янн, родом із Камеруну. В Україні живе більше трьох років. Тож ми пропонуємо читачам «Креденсу» дізнатись про цього талановитого хлопця побільше.

– Яне, ось рівняння Україна-Львів-українська освіта, яким є твій власний ключ до вирішення? Чому ти обрав саме таку послідовність?

Я не знаю (сміється). Відверто кажучи, усе розігралось долею випадку. А щодо вибору міста, то тут не було сумнівів. У Львові я побачив частину Тернополя, де я прожив близько восьми місяців. Окрім того, у Тернополі не має факультету міжнародних відносин, а для мене було принциповим навчатися саме на цьому факультеті.

Новий етап життя – завжди нові труднощі, якими вони були у тебе?

Першою перешкодою стала мова, у Тернополі я вчив її впродовж восьми місяців, було важко. Додались і труднощі з українським кліматом та новими умовами життя, які були для мене дещо не звичними. Та найбільшим випробуванням став для мене український менталітет, адже він дуже відрізняється від камерунського.  І до сьогодні певні переконання та погляди українців видаються мені дивними та незрозумілими. Я не розумію, як можна так себе поводити, мене це обурює. Щодо трактування іноземців інших рас, то у Львові подібних негативних реакцій мінімум. Кажу це напевно, адже побував на сході вашої країни, там подібних характерних виявів міжрасової неприязні було набагато більше, я відчував їх на собі.

– Отож, після того, як ти визначився із категорією вибору, довелось йти по обраному шляху, куди це привело тебе сьогодні?

z_eeb822b9

Гурт “Шоколадка”

Наразі, я учасник музичного львівського гурту «Шоколадка». Хоч це звучатиме дивно, але я ніколи не планував бути співаком. Сьогодні спів для мене – це швидше захоплення, аніж спосіб життя, яким я займають професійно.  Звичайно я отримую за це певні гроші, але маю надію, що життя своєю непередбачуваністю відкриє для мене нові горизонти і не важливо, чи будуть вони пов’язані із музикою. Я щасливий, що отримую кайф від того, чим займаюсь, а це – головне.

–  Які зміни в Україні ти помітив, за час твого проживання у ній?

–  Перше, що я хотів би відзначити, то це те, що в Україну прийшла економічна криза. Та це, на жаль, відчув не тільки я. Також змінилася влада, але я не маю однозначного ставлення до неї, та можу сказати те, що бачив. А помітив я те, що життя в Україні подорожчало, а влада нічого не робить для того, щоб нормалізувати цей процес.

– Наступне запитання класичне у розмові з іноземцем, чим стала для тебе Україна?

– Я люблю вашу країну. Увесь мій досвід самостійного життя я отримав, живучи саме тут. Наступна відповідь у стилі гурмана – мені дуже подобаються українські страви : вареники, борщ, котлети та, звичайно, сало(сміється). А щодо українських красунь, то у майбутньому розглядаю (можливо) одну з них у статусі своєї дружини, хоча і характер у них із «перцем», але це мені подобається. Україна – це дуже важливий етап у моєму житті, все, чого я тут навчився – безцінне.

– Кажуть, що це буває небезпечним, але спробуємо заглянути у твоє майбутнє?

Після завершення 4 курсу я б хотів виїхати з України, для продовження навчання за кордом. Мій український етап уже наближається до завершення. Що буде далі? На щастя, я про це нічого не знаю.

Фото надані героєм інтерв`ю.

Posted in Моє бачення | Leave a comment

Моя «рідна російська»?

Тетяна Федчук

Українська мова – державна, а головне – рідна мова українців. Однак маємо проблему – не усі так вважають. До прикладу, колись у поїзді я познайомилась із дівчиною з Донецька, яка зізналась, що вважає своєю рідною мовою російську. Згодом з’ясувалось, що причиною цього є сім’я та домашнє виховання, яке з дитинства тяжіло до всього російського. Спробуємо з’ясувати, що думають про українську мову, студенти нашого факультету родом з певних країн СНД:

            Анастасія Ковальчук, студентка 3 курсу, Білорусія:z_379003cf

«Живучи три роки на Батьківщині Шевченка та Франка, українська мова уже глибоко в моїй душі. Головне, що можуть зробити етнічні українці — активно захищати власну мову, її права. Сумно, але історія говорить, що навіть мова може вмерти. Тому маємо боротись за гідність та обличчя української мови».

            Марія Пасельська, студентка 3 курсу, Росія:z_bafdbd47

«Більшість свого життя я прожила у Росії. Проте переді мною ніколи не стояло  питання ідентифікації – я завжди знала та пишалась тим, що я українка. Значну роль у формуванні мого світогляду зіграло спілкування українською у сім’ї. Так сталося лише тому, що батьки ніколи не забували свою культуру та її мову. Я отримую насолоду, що можу жити в оточенні, де всі спілкуються українською, це дає мені почуття гармонії та безпеки. Рідна мова є чимось живим і сокровенним, вона те, що визначає тебе на все життя».

Афіна Черкезова, студентка 4 курсу, Молдова:nAWy_I6_x_o

«В Україні я живу вже 9 років. В сьомий клас я йшла вже тут. Спочатку було дуже складно: пам’ятаю, що на уроках української мови намагалась записувати слова на слух – російськими літерами. Було важко читати підручники, про художню літературу я навіть не думала, бо нічого не розуміла. Коли потрібно було написати твір я спочатку придумувала та записувала його російською, а потім довго та нудно перекладала його із словником. Цікавість до української мови з’явилась у дев’ятому класі. Людина, яка була для мене авторитетом порадила почитати сучасну українську літературу: Дереша, Жадана, Карпу, Андруховича, Роздобудько. Дереш мене захопив своїми львівськими діалектами та молодіжним україномовним сленгом. Захотілось навчитись й собі володіти солов’їною мовою. В той же час до рук потрапив проект якоїсь громадської організації «Переходь на українську». Там були гарні поради, яких я дотримувалась та вперто говорила зі всіма українською. Це дало свої плоди: ЗНО я здала на 185 балів, якщо можна вважати це якимось показником. Отже, мову я вивчила добре, володію вільно. Однак, в залежності від того, в якому оточенні перебуваю і яку літературу читаю, думки перескакують з російської на українську. Не можу впевнено сказати , чи стала для мене українська мова рідною. Однак я її дуже полюбила. І коли в Криму випадкові перехожі говорять українською я ладна кинутись їм на шию і розцілувати – буває, аж так сильно сумую за нею».

 

Posted in Моє бачення | Leave a comment

Люди нашого факультету, або – Вони творили історію нашого факультету

М.Ф. Нечиталюк

Він з тієї славної когорти радянсько-українських професорів, які сенс людського життя вбачали у постійному науковому пошуку. Маючи цілу низку виразно сформульованих наукових ідей, вони неодмінно ставили за мету успішно їх зреалізувати у перспективі.

Плідність праці Михайла Федоровича на схилі літ відверто вражала й захоплювала. Після вісімдесяти він мало не щороку видавав окремим томом ґрунтовну наукову працю. Як людина, якій довелося у дитячі роки пережити голодомор, юнаком – збагнути зміст і сенс масового й тотального сталінського терору, що зачепив його периферійне село на Вінниччині, а в перші роки німецько-радянської війни вже як студентові філологічного факультету Київського державного університету евакуйовуватися аж у Середню Азію, Михайло Нечиталюк, сподіваючись розширити коло читачів, прагнув осягнути ці реалії у публіцистичному стилі. Класичні спогади від першої особи він принципово не називав мемуарами, а задумував та розцінював їх як знак вдячності найближчим і найдорожчим людям, зокрема – рідній матері – сільському вчителю за покликанням. Намагався без жодної ретуші, без будь-якого стороннього бачення подати своє, особисте враження про події початку 30-х у сільських районах центральної України. Ці аналітично-творчі його доробки були такі промовисто особистісні і настільки суб’єктивні, що редактори мали обирати: або докорінно змінювати текст, знімаючи з нього емоційні нашарування і відтінок дитячо-юнацького сприйняття, або залишати стиль автора без змін та обмежуватися лише коректорським втручанням. Майстри видавничої справи обрали другий варіант. Завдяки їм маємо змогу відчути повноту тогочасного трагізму у сприйнятті одинадцятирічного хлопчини й у викладі визнаного у філологічних колах вісімдесятирічного професора.

Не характеризуватиму чи, тим паче, не буду оцінювати наукові внески Михайла Федоровича у літературознавство чи журналістику. Варто утвердити лише те, що досі є неспростовним і беззаперечним – як дослідник творчої спадщини Каменяра він був і буде провідним франкознавцем, а в царині історії західноукраїнської преси є і нині неперевершеним.

У повсякденному житті Михайло Федорович мав два захоплення, які поставив на науковий грунт і до яких застосував системний підхід, – опрацьовував фахову літературу, регулярно передплачував спеціалізовані періодичні видання, переймав досвід у колег з рибальсько-мисливського ремесла і радо ділився своїми знаннями та секретами досягнення вдалих виїздів на природу. У чому й мені довелось переконатися.

Отож, ми з дружиною чекали на народження другої дитини. І напередодні літа дійшли висновку, що оптимальним відпочинком буде база Франкового університету на Шацьких озерах. Відстань від Львова – не більше трьох годин автомобілем, клімат – поліський, озеро – з кришталево чистою водою і піщаним дном, сосновий ліс. Вимальовувалась  перспектива відпочинку, який не втомлював важким переїздом, відрізнявся від кримської літньої спеки і від специфічного сервісу, так закоріненого на півострові ще з тих недалеких часів, що, здавалося, жодні віяння та інвестиції ще не скоро зрушать його з місця.

Заздалегідь йду до факультетського профспілкового голови й отримую однозначну відмову. Факультетську квоту ще на початку календарного року «забронював» професор Нечиталюк, який разом із двома своїми синами вирішив добряче порибалити. Цю мрію батько і сини, як з’ясувалося, плекали декілька років, але з різних причин з року в рік відкладали.

В університетському середовищі завжди існувало неписане правило: якщо претендентів більше, ніж місць, то молодий доцент не конкурує з визнаним професором. Тим паче – ветераном війни та ще й у такому поважному віці. Отож без зайвих зволікань свою заявку я відкликав.

Невидима, але завжди оперативна факультетська інформаційна служба уже за кілька днів повідомила професора про мій намір виїхати до озер на Волині. Він вибачився і висловив жаль, що не зможе змінити власних планів на відпустку.

Але за день чи два до виїзду мало не кожен другий працівник факультету переказує, що професор Нечиталюк терміново мене розшукує. Телефоную і довідуюся, що у його сина, який працює у Києві, такий великий обсяг роботи на літній період, що дванадцятигодинний робочий день став нормою, робочими стали й вихідні, а про відпустку у будь-якій формі він може лише мріяти.

- Їдьте з нами, – несподівано пропонує Михайло Федорович. – У кімнаті буде вільне ліжко, ви матимете офіційну путівку, гарантоване харчування, місце на автостоянці. А для дружини і донечки щось на місці придумаєте – приватний сектор чи бази інших львівських вишів.

Порадившись із дружиною вдруге, ми дійшли висновку, що в пропозиції Михайла Федоровича слушність є. Приваблювала і пропозиція серйозно порибалити. Попереджаю, що рибальського спорядження не маю, ніколи не захоплювався тією справою, а тому буду класичним і повним «чайником» у їхньому аматорсько-професійному промислі. «То не біда, – чую у відповідь, – пройдете курс молодого рибалки. Головне – бажання є, а решту – навчимо».

На місце відпочинку приїжджаю на півдня швидше. Для дружини і доньки знайшлося гарне місце на базі Львівської політехніки. Зізнаюся, чекав на машину професора, декілька разів виходячи за браму бази відпочинку. Але її поява дещо перевершила мої сподівання. Це був уже в літах жовто-помаранчевий «Москвич» із решітчастим багажником на даху. Лише з двома пасажирами, Михайлом Федоровичем і його сином, автомобіль, однак, видавався не на жарт перевантаженим. Як згодом з’ясувалося, на даху автівки професор розмістив нове запасне колесо і надувного човна з міні-веслами до нього. У стаціонарному багажнику були наповнені пальним дві класичні радянські металеві каністри, ще  одне колесо на зміну і кільканадцять відер із різноманітним прикормом для риби. Варений за спеціальним рецептом горох, настояний на якихось спеціях хліб, інші «смаколики» для риби, назви яких мені не вдалося запам’ятати, проте запах не можу забути й донині. Окрім підкормки, вдосталь було засобів приманки. Це і мотиль, і червоні хробаки, і їхній білий різновид, більше відомий у народі як «опариші».

Порожні відра, три пари добротних із високими гумовими халявами чобіт, а також із добрий десяток різних за величиною вудочок, підсак та інше потрібне для риболовлі причандалля, зокрема й довгі шнури і металеві якорі – цими речами були заповнені аж попід стелю задні сидіння автомобіля. У русі ззовні він виглядав так, ніби готується до злету. Але, зважаючи на нинішні критерії, він радше повз, аніж їхав, оскільки швидкість його пересування коливалась у межах 50-60 кілометрів за годину.

Довгий і вузький балкон нашої кімнати, призначений для відпочинку, враз перетворився на імпровізований склад майже просто неба. Коли інші відпочивальники на балконі сушили одяг або курили, ми використовували його як сховище для рибних кормів. Відро солі, що теж завбачливо було привезене зі Львова, стояло осторонь, у кутку, в якому мала зберігатися риба. Воно засвідчувало наміри рибалок щодня брати по кільканадцять кілограмів риби.

Перші три дні можна було охарактеризувати як планово-організаційні. Ми приглянули собі найкращого човна і провели успішні переговори із відповідальною особою про закріплення його за нашою рибальською групою у потрібний час протягом усієї зміни. Весла від того човна зберігались у нашій кімнаті. Ціна такої непорушної домовленості становила дві пляшки типової львівської горілки.

Окрім гарного човна, ми безапеляційно «приватизували» частину і без того доволі скромного за розмірами університетського пляжу, на який щоразу витягували мокрого човна і перекидали його для сушіння догори дном.

У перший день вивчали дно озера. Шукали найглибше його місце, різкий перепад глибини. Професор у спеціальній літературі вичитав, що велика риба любить глибину і найбільше згуртовується у місцях перепаду глибини. За день із завданням впорались, щоразу закидаючи імпровізований якір – литу чавунну колодку, прив’язану на добротну і довгу мотузку. Довжину мотузки виміряли відстаню від лівого плеча до кінчика пальців витягнутої правої руки. Особи, що засмагали на березі, не без зацікавлення спостерігали за нами трьома, на їхнє переконання, диваками, які щоразу опускали залізяку на дно озера, й одразу піднімали її на поверхню води, періодично відводячи вбік витягнуту праву руку.

Обране місце позначили. До одного кінця товстої рибацької волосені прив’язали камінь і опустили на дно, а до другого її кінця прикріпили шматок пінопласту. Щонайменше тричі на добу: зранку зі сходом сонця, по обіді і на смерку, щедро розкидали прикорм на тому місці. Не  менш як піввідра за раз.

На четвертий день почалася повноцінна риболовля, результати якої були невтішні. Окрім «верховодки», ми жодного разу нічого не впіймали. Проте один день запам’ятався нам назавжди. Михайло Федорович у літній білій кепці, сидів посередині човна. Син – на «носі», а я – на кормі. Риба не клювала. Минала година, друга. Мовчазна пауза затягнулася. Порушив мовчанку син професора, звернувшись до мене: «Ану ж поміняємось місцями, може, клюватиме». Погоджуюся. Ми синхронно, кожен, тримаючись за свій правий борт, рухаємося назустріч один одному. Крок, іще один, – і під вагою професорського сина, а він був кремезної статури, фанерна основа човна проламується. І він, і я, заціпенівши, спостерігаємо, як дно човна наповнюється озерною водою, а човен занурюється. Дивлюсь на берег, – а до нього метрів із двісті. Оглядаю масивні, до поясного ременя надійно прив’язані чоботи. На любительському рівні я плавав, чи, як то кажуть спортсмени, тримався на воді, непогано. Але в одязі, та ще й у  таких чоботях жодного разу, зізнаюся, не пробував. «Якщо моє нетрадиційне взуття набере повні халяви води, випливу?», – зважую подумки.

У таких ситуаціях думка працює з космічною швидкістю. Та жодних активних дій ні з мого боку, ні з боку сина професора не було. Першим зорієнтувався Михайло Федорович. Він, тільки-но зауважив воду на дні човна, миттєво зірвав шапку з голови, двома долонями щільно притиснув її до місця пролому і армійським голосом вигукнув: «Витягуйте якорі!» Глибина озера в цьому місці сягала трохи більше 12 метрів. На той час вода в човен прибувала повільніше. Ми обидва хутко виконували команду, все ще поглядаючи на кількість води в човні.

Піднявши якорі, запитально дивимось на Михайла Федоровича. «Сідай на весла і на повну силу працюй ними, а ти – змотуй вудки», – вкотре розпоряджається професор. Я заходився нашвидкоруч виконувати друге чітке розпорядження. Човен наближався до берега, а вода доходила до середини його бортів. Ми продовжували занурюватися. І саме цієї миті чую третю команду: «Вичерпуй воду». Роблю це, склавши долоні пригорщею. Якийсь мінімальний ефект від моїх рухів був. Я ретельно, з нарощенням темпу, проробляв такі вкрай потрібні рухи.

– Казанком, – рекомендує професор.

Зорієнтовуюсь, що він, для зручності, сидів на перекинутому догори дном казанку. Процес виливання води за борт пришвидшив обнадійливі результати, бо човен ще повільніше наповнювався водою. Ми саме були на безпечній відстані від берега, коли рівень води сягнув верху бортиків.

– Вистрибуйте з човна, – чуємо ще одну команду професора.

Відчувши під ногами дно, ми, врешті, зрозуміли, що врятувалися. І збагнули, що човен полагодити буде нескладно і вся рибальська снасть збережена.

Якби Михайло Федорович вчасно не зорієнтувався і чітко не розпоряджався, то я за секунду – другу пірнув би у воду. Доплив би до берега чи ні, – тільки Всевишній знає. Ні до, ні після цього такого вже не практикував. Але навіть за найбільш сприятливих обставин човен і все наше нехитре рибацьке майно пішло б на дно.

Про цю подію я розповів (як фрагмент тосту), коли кафедра відзначала 85-річчя професора. Звісно, надалі урочистості почали обертатися навколо цього факту. І більшість моїх колег, і особи старшого віку дійшли  висновку, що люди, які зазнали жахіть війни, мають підвищене відчуття самозбереження, вони інтуїтивно оперативніше орієнтуються і мобілізуються у найскладніших життєвих обставинах.

Другий випадок характеризує професора як особу, що була великим поціновувачем жіночої краси. Під кінець робочого дня Михайло Федорович мав дві пари у студентів-заочників. У перерві між ними професор прийшов на кафедру. Настрій мав виразно піднесений. А на його обличчі було немов написано, що хоче чимось цікавим поділитися. Емоції переповнювали професора.

– Як лекція ? – Запитанням допомагаю розпочати розмову. – Студентів було багато, слухали Вас?

– О, лекція минула на одному диханні, – відповідає Михайло Федорович. – Чи багато було студентів? – перепитує. – Достатньо, як для першого заняття. Та головне, що серед них була невимовної краси дівчина. Я фактично їй одній читав лекцію. Вона так уважно слухала, що навіть нічого не занотовувала. Я по очах бачив, вона все розуміє, повністю орієнтується в темі, їй цікаво. І мене це неабияк надихало.

Професор перевів подих, витримав невелику паузу і продовжив:

– Такої краси я давно не стрічав. Така буває одна із тисячі. Погляд від неї годі відірвати. Там стільки жіночності – і у поглядах, і у манерах, і в рухах. Вона неначе заворожує. Там така мила і утаємничена посмішка, як у Джоконди. Там симетричні ямочки на щоках при цій посмішці і три ніжні, ледь помітні, дівочі іще, складки на шиї. Зверніть увагу, трьох цих дівочих складок майже ніхто в такому віці не має. Це рідкість.

Він зробив паузу і дещо несподівано продовжив: «Моя вам порада, ви ще молодий лектор. Тільки-но в аудиторії визначите особу, якій з першого погляду почнете симпатизувати, читайте лекцію так, ніби читаєте їй одній. На решту не звертайте уваги. Вдячна слухачка надихатиме вас, ви отримуватимете додатковий невидимий імпульс, який додасть красномовності, впевненості і переконливості».

На знак згоди ствердно киваю головою, що мало означати – „дякую, зрозумів, запам’ятаю і обов’язково скористаюсь”.

Професор знову на мить замовк, а згодом вхопив портфель, що лежав на столі, і попрямував із кафедри в аудиторію. До початку лекції було ще дві хвилини…

Третя життєва історія, не мала такого оптимістичного завершення, як дві попередні. Ми зустрілись на кафедрі, розташованій уже на четвертому поверсі корпусу на вулиці Чупринки, куди «переїхав» наш рідний факультет журналістики. Високі поверхи і доволі круті сходи, відсутність ліфта, кожен візит 88-річного професора робили щораз важчим. Можливо, тому, піднявшись на кафедру, він деякий час походжав кімнатою, віддихувався.

Того дня видавався не лише втомленим, але й збентеженим. Спочатку довго мовчав, а потім, ніби знайшовши вихід із ситуації, що склалася, звернувся до мене:

– Купіть мою рушницю. Хороша вона. Двоствольна, дванадцятий калібр…

З несподіванки кліпаю очима. Мисливцем ніколи не був. Ба, більше, не спокушала мене ця справа в минулому. В окресленому майбутньому позбавляти життя дикого звіра також не мав наміру.

Відчувши моє здивування, професор додав: «Вона трофейна, німецька, 43-го року випуску».

Зізнаюся, після стажування в Сполучених Штатах Америки, я маю певну пристрасть до старовини. В офісі навіть облаштував куток на кшталт міні-музею, колекція прасок, яка привертає увагу мало не кожного нового відвідувача нашої установи. Трофейна рушниця була б його цінним експонатом, як іще одна старовинна річ. Але, водночас не вписувалася б у цю колекцію, оскільки жодного виду зброї, навіть з категорії холодної, у імпровізованому офісному музеї ще не було.

У квартирі рушниця також була п’ятим колесом до воза. Ні як класичний вид зброї для самозахисту, бо за роки викладацької діяльності я не нажив майна, яке в нинішніх реаліях варто захищати із зброєю в руках, ні як атрибут старовини, бо не вписувалася в хатній інтер’єр, який стовідсотково складався із сучасних компонентів.

– Купіть, не пошкодуєте, добру річ хочу віддати в хороші руки. Ця рушниця мені безвідмовно служила більш як п’ятдесят років. Півстоліття я з нею не розставався, – то впрошуючи, то наполягаючи продовжував Михайло Федорович.

Мовчки перебираю у голові, яке ж непряме використання можу знайти цій унікальній зі слів старшого колеги, рушниці.

Підсвідомо прагну знайти позитивне рішення. Розмірковую, наївний, що придбана рушниця може стати доволі оригінальним, а головне – несподіваним подарунком комусь із колег, для кого полювання стало мало не сенсом життя. Про реєстрації, дозволи тоді я ще не думав, навіть гадки про них усвідомленої не мав. Отож, погоджуюсь на придбання. Залишилось, як то кажуть, зійтися на ціні. Чув, що вживані рушниці мої колеги купували за 200-250 доларів. Щоправда, рушниця від рушниці може відрізнятися. Погоджуюся з думкою, що доларів 300 на цю трофейну річ я готовий виділити. Суми цієї не озвучую, чекаю на пропозицію професора.

Михайло Федорович натомість пропонує самим із ціною не визначатись, а проконсультуватись у експерта. Безініціативно погоджуюсь. Тим паче, що професор виявив бажання знайти такого експерта, запросити додому і повідомити мені висновок фахівця. Днів за три ми вкотре зустрічаємось на кафедрі. З відчуттям невиразної вини Михайло Федорович озвучує висновок експерта:

– Рушниця унікальна, добротна. Таких у місті практично ніхто не має, це рідкісний, ексклюзивний екземпляр. Тому орієнтовна ціна становить 2 000 тисячі доларів.

Розводжу руками. Такої зайвої суми в сімейному бюджеті не маю. Річ мені, не те що конче потрібна, навпаки, вона мені фактично зовсім не потрібна. Варіант із подарунком за таких умов відпадає, бо подарунок вартістю 200-250 доларів серед людей мого статку гіпотетично можливий, а на суму у десять разів вищу – це вже не визнання чи знак вдячності. Подарунок такої вартості завжди насторожує, бо може розцінюватись як прихована форма хабаря, яку інтелігенті особи не практикують.

–       Я здам її в комісійний магазин, – ділиться намірами професор.

Підтримую таку ідею, бо й справді не знаю, хто в цій справі міг би йому, як кажуть у нас, в Галичині, зарадити. На тому й розходимося.

За кілька днів Михайло Федорович інформує, що в комісійному при оцінці виявили раковини у стволах. В обидвох. А це суттєвий ганж. Тому оцінили рушницю лише у 900 доларів, із яких торгівельний заклад отримає після реалізації 20 відсотків від суми, а власник 80. І це за умови, що рушницю продадуть упродовж перших двох місяців. Інакше, щодва місяці її оцінюватимуть на 10 відсотків. Власник має право у будь-який час зняти її з торгів.

Дня реалізації рушниці чи навіть її першої переоцінки власник не діждався…

Михайло Федорович прожив складне, довге і змістовне життя. Впливова журналістка і дещо менш відома як парламентська діячка Ольга Герасим’юк принагідно зазначила: «Секрет довголіття – у сильному бажанні дізнатись, що ж воно буде далі»[1]. Історик за покликанням, професор Нечиталюк прагнув якомога більше дізнатися як воно було в минулому. Але завжди мав чималі окреслені плани на майбутнє. Можливо, тому його ґрунтовні наукові праці, ще довго слугуватимуть джерелом пізнання глибин та основ історії української журналістики.



[1] Герасим’юк О. „Герої появляються з імли // День. – 2012.– 8,9 червн.

Posted in Обличчя Журфаку | Leave a comment

Інший Париж

Соломія Коновалик

Їхати в Париж з певним уявленням про нього – справа невдячна. Аби перетворити першу зустріч зі столицею Франції на «свято, яке завжди з тобою» (Хемінгуей), а не на повне розчарування, потрібно забути те, що написано у книжках. Бо не все так, як собі уявляєш.

Не загубити карту і знайти велосипед

Аби дізнатися, чим насправді живе місто, – потрібно побачити його з іншого боку. Екскурсії для туристів показують лише фасад, але всередині завжди все найцікавіше. Єдине, що знадобиться людині, яка намагалася сама познайомитись із королівським містом – карта. Бо в Парижі краще не губитися. Можна дороги до свого автобуса так і не знайти – ніхто не підкаже. І не тому, що французи такі невиховані чи не люблять туристів, просто – вони майже не розмовляють англійською. Варто запам’ятати одне золоте правило: їдете до Франції – прихопіть словник.

Збираючись у подорож, я думала, що в Парижі не ремонтують дороги, там не обвалюються будинки, немає тисняви на дорогах, а від француженок не можна відвести погляду. Деякі мої уявлення розвіялись одразу ж на головній паризькій  площі – Конкорд (або, як її ще називають, Площі Згоди), де, окрім ремонтних робіт, які там проводилися, було дуже гамірно і людно. Назвати француженок «іконами стилю» – означає перебільшити з означеннями. Звісно, не можна не брати до уваги усі модні доми, розташовані на найдорожчій вулиці Парижа, і тиждень високої моди, який щороку відбувається у столиці, але звичайні француженки зовсім не відрізняються від інших європейок.

Проте особливо в Парижі здивувала невелика кількість автомобілів і безліч велосипедних доріжок та велосипедистів. Недарма у Франції є знаменитий «Тур де Франс», учасників якого мені також вдалося побачити. Трапляється, що навіть чиновники добираються до роботи на велосипедах. Транспортна система також працює як годинник. Французи, мабуть, і не знають, що воно таке – час-пік. На відміну від України, де – що не година, то пікова. Може, нашій владі, яка обіцяє нам європейські стандарти життя, варто пересідати з кортежу на велосипед?

А от, чекаючи на зелене світло світлофора на переході, я відчула себе як вдома. Це не лише українці люблять переходити дорогу на червоне світло. Я розумію, що парижани всі кудись поспішають (щоправда,не розумію, куди), але ігнорувати правила дорожнього руху – для них нормально. Незвично було таке бачити. Ще один міф про те, що європейці дотримуються всіх писаних і неписаних  правил, – розвіявся миттєво.EFOwJzEkNzU

Зустріти своїх і не тільки

Перейти від площі Конкорд до Лувру – хвилинна справа. Головне, добре розумітися на карті. Навіть без орієнтирів ви зможете знайти одну з найголовніших пам’яток Парижа – там завжди юрмляться туристи. І, за моїми власними спостереженнями, найбільше китайців. Надзвичайно цікаві люди, адже, окрім палацу, в якому знаходиться один  із найбільших музеїв світу, вони фотографували усіх навколо. Я не знаю, яку естетичну цінність становили перехожі, але для китайців це було захопливим заняттям. Щоб побачити Мону Лізу, як є найрозрекламованішу картину (у всіх сувенірних лавках можна купити магнітики, сумочки чи блокноти з її зображенням), потрібно вистояти чималу чергу. І усього дня буде замало, щоб оглянути понад 380  тисяч експонатів. Тому, поглянувши на чергу, що сформувалася біля входу до Лувру, я кинула монетку в фонтан, щоб повернутися і все-таки побачити не Мону Лізу Леонардо да Вінчі, а улюбленого Моне.

Біля Люксембурзького палацу, де засідає Верхня палата французького парламенту сімейна пара попросила мене виконати роль фотографа. Згодом з’ясувалося, що вони приїхали на екскурсію з Одеси. Як дивно влаштоване життя: в Одесі чи у Львові ми б не зустрілися ніколи.  Люксембурзькі сади, які займають 8 гектарів площі, мабуть, є місцем зустрічі сусідів. Повертаючись і прямуючи туди, заради чого я й приїхала в Париж, натрапила на групу росіян. Вони чомусь страшенно зраділи зустрічі зі мною, ще й фото на згадку попросили і розповідали, як їм подобається Україна. Мої знання про специфічну «любов» росіян до українців трохи похитнулися. Париж – місто, яке спростовує стереотипи.SIt78B1R8iE

«Ейфелеву вежу не купите»

Не буду приховувати, що я нічим не відрізняюся від усіх туристів, які приїжджають в Париж насамперед, щоб побачити відоме творіння Альфреда Нобеля.  Вежа є і залишається навідвідуванішою і найфотографованішою туристичною пам’яткою. А ще під Ейфелевою вежею можна зустріти безліч афропарижан, які пропонують за декілька євро купити мініатюрні зображення найпопулярнішого туристичного об’єкту Парижа. Досконалість у простоті – так можна охарактеризувати зовнішній вигляд Ейфелевої вежі. Спостерігаючи за людьми, які продають різні сувеніри на Марсовому полі, чи на безліч жінок-мусульманок на вулицях, пригадала політику мультикультуралізму Ніколя Саркозі, яка з тріском провалилася. Тепер французи болісно відчувають наслідки цієї політики. Можливо, з приходом соціалістів на чолі із Франсуа Олландом стануться зміни в житті французів. Адже Париж стежить за політичним життям. Навіть за українським. На одній будівлі я побачила плакат із портретом Юлі Тимошенко: там тривала виставка робіт, українського журналіста Мустафи  Найєма, які ілюстрували події, пов’язані з ув’язненням українського екс-прем’єр-міністра.

Париж розвіює міфи і створює нові. Місто неможливо пізнати і зрозуміти. Навіть не варто намагатися це зробити. Адже поряд із королівським шармом і блиском, яким так славиться столиця Франції, є чимало інших, інколи незбагненних речей. Щоб пізнати справжній Париж – потрібно походити вузькими вуличками, завітати в першу-ліпшу кав’ярню, з не завжди ввічливими офіціантами, але, звісно ж, не забувати про відомі туристичні об’єкти. Враження мають бути різними. І не читайте книжки, в яких описують Париж, – автори таки перебільшили. Створюйте власні міфи – і французька столиця вам у цьому допоможе.

Posted in Світогляд | Leave a comment

У сутінках ліберальної доби

Марта КовальчукWvvOj5xwOBg

Поняття «світова криза» , без сумніву, циклічне, зрештою, все нове — це добре забуте старе. Тож накопичені впродовж років установки мали б підказати людям, як викорінити  або виправити чинники, що призвели до виникнення проблеми. Та чи застосують таке трактування до світової кризи неолібералізму, адже ідеології мають здатність дискредитувати себе – подекуди дуже швидко та безповоротно?

Прихильників ліберальної доктрини у світі – мільйони, проте кількість осіб, що її заперечують, також чимало. За попереднє століття класична теорія лібералізму збагатилася відгалуженнями з доволі різноманітними положеннями. Тому сьогодні доцільно говорити і про неолібералізм, і про неореалізм, і навіть про лібертаризм.

Сьогоднішня епоха так званого «лібералізму третього покоління» (неолібералізму) – це програма, яка утвердилася після боротьби з колоніалізмом у середині минулого століття. І якщо перші теоретики лібералізму віддавали першість інтелектуальній свободі та плюралізму, то другі – соціальним перетворенням. Сьогодні ж головні цінності змістилися у бік захисту передовсім матеріальних прав: економічного розвитку, децентралізації влади та демонополізації ресурсів у державі. Ця остання трансформація ліберальної філософії мала стати альтернативою для всіх типів авторитаризму, цим пояснюється її поширення у країнах третього світу, де громадяни страждали від репресивних дій з боку держави.

Всесвітня ліберальна революція, яку обіцяв нам на початку 90-х років Френсіс Фукуяма, таки відбулась. У цього політолога знаходимо радикальну тезу про те, що західному лібералізмові вдалось стати останнім рівнем форми людського врядування. Можемо припустити, що такому сюжетові сприяла ситуація, яка склалася наприкінці минулого сторіччя, коли головні ідеології централістської влади, зокрема, соціалізм, раз і назавжди позбавили громадян довіри до себе. Натомість ліберальна демократія пропонувала громадянам індивідуальну свободу та всесвітню суверенність народів.

Майже усі світові ідеології схожі на карткові будиночки – рано чи пізно, вони мають завалитись. Якщо так, то маємо забезпечити такому процесові поступовість руйнації або ж просто навчитися трансформувати, залишаючи, зазвичай, хорошу основу.

Три кити, на яких трималося світове ліберальне суспільство, – глобалізація вкупі з багатокультурністю, вільний ринок, а також співвідношення особистої свободи та демократії, стали автономними одиницями, утворивши власні шляхи.

Ось у що це вилилося: крах політики мультикультуралізму та міграції (реалізація ліберального принципу «відкритих кордонів»). Долучилася й глобалізація, яка потягнула за собою насильницьку асиміляцію культури та зменшення вартості особи як носія національної ідеї. З погляду міжнародної політики положення ліберальної демократії також зазнали негативних трансформацій. Сьогодні мирні соціальні перетворення подекуди поступилися збройним методам досягнення цілей. З’явилися держави – святі поборники ліберальної демократії на чолі з США, що методом нав’язування почали просувати доктрину у «спраглі» країни, зокрема Ірак. Європа ж навпаки — зрозуміла, що практика війни – застарілий метод, вона просуває принципи «реалполітік», активно втілюючи їх у міжнародній дипломатії.

Неоліберали та неореалісти наприкінці 80-х років минулого сторіччя розвинули дискусії довкола трактування принципів міжнародної політики. Якщо перші наголошували на тому, що суб’єктом міжнародних відносин є міжнародні організації, то другі вважали суб’єктом державу. З погляду неореалістів міжнародні організації призводять до того, що роль суверенної держави зменшується, і такі організації сприймають світ як один єдиний денаціоналізований ринок.

Інше поле конфлікту містить суперечку стосовно питання, чи стало людство має рівні можливості? Адже сьогодні більшість населення і надалі не має змоги реалізувати свої права. Тоді як ліберали – це вузьке коло тих, хто в своїх руках монополізував ці права та ще й отримує за це гроші.

Виникла різка полеміка між лібералами та націоналістами. Ще на початку ХІХ століття обидва рухи, попри те, що наголошують на існуванні раціональних людських істот, які самі можуть керувати власним життям, мають принципово різні інтерпретації цих понять. Основні закиди з боку націоналістів стосуються нерозуміння з боку неолібералів сили суспільних зв’язків. Йоганн Фіхте наголошував на тому, що ліберали «дотримуються  атомістичного розуміння асоціацій, яке ґрунтується на змаганні, недовірі та вузькому егоїзмі, що неминуче призводить до національного занепаду, поразки та приниження» (із «Листів до німецької нації»). Іншими словами, сьогодні неоліберали трансформували поняття «національна ідентичність», яку у сучасному світі можна змінити чи поновити.

Ранній лібералізм, на думку Бертрана Рассела, був індивідуалістським в інтелектуальних та економічних сферах, натомість він залишався несамоствердним емоційно. Сьогодні ситуація трохи змінилась, емоційність та почуття мобілізувались у розуміння того, що особа – важливіша за державу. Поширеним став і чуттєвий тип мислення, а це означає: поверховість думки та асоціальність як головна перешкода у пошуках щастя. Проте, якщо порівнювати авторитет держави із авторитетом Церкви, то остання програє у більшості параметрів. Принаймні серед ліберальної молоді, яка у своїх діях керується радше отриманням насолоди, не думаючи про правильність засобів її досягнення.

У 60-х роках минулого сторіччя відверта інтервенція влади в особисте життя людини породила поняття лібертаризму, представники якого трактували свободу, використовуючи принципи негативної свободи. Радикальна течія лібертаризму передбачала цілковите знищення інституту держави, а тому отримала іншу неофіційну  назву – анархо-капіталізм. Її головний теоретик Мюррей Ротбард вважав, що необмежена свобода  призведе до добровільної співпраці між людьми та до утворення вільного ринку. Щодо інтерпретації цінностей, то навіть помірковані лібертаристи не заперечували проти абортів та самогубств – це ж також було виявом людської свободи вибору.

США завжди була законодавцем моди, якщо не моди, то хоча б просування незвичних тенденцій. Не будемо присвоювати собі дар візіонерства, але не виключено, що коли США щось започаткує, там же й почнеться зворотній процес – руйнація доктрин.

На думку Фрідріха фон Хайека, представника «Австрійської школи економіки» лібералізм відрізняється від консерватизму передовсім тим, що лібералізм ніколи не нав’язував свою доктрину людям, тому головною ознакою ліберальної держави є добровільність. Та чи не означає це непримусовість сприймання моральних, релігійних та етичних цінностей?

Візьмімо хоча б світоглядні засади газети «Нью-Йорк Таймс» («The New York Times»), де провідною є теза: людина є вільна і повинна сама себе творити (self made man), оскільки Бог вмер. Окрім того, видання підтримує зміну статі, право на аборти, поступове обмеження суверенності національних держав та визнання власної найкращої віри як найкращої для себе… Такі думки є прямим ігноруванням загальнолюдських засад існування, хіба ні?

Ліберальні цінності сьогодення дедалі більше набувають крайніх форм реалізації. Докорінне зникнення ліберальної теорії неможливе хоча тому, що головний її представник – США – закріплений на карті світу на багато наступних століть.

Posted in Святковий настрій | Leave a comment

Відгук на публікацію

Соломія Коновалик

«Суто сімейна справа»

Де знайти: http://www.krona.org.ua/ (сайт журналу «Крона») або у журналі «Я, гендер і сім’я», №2, 2012.

В цій публікації автор розповідає про те, чому насильство в сім’ї не можна вважати справою однієї конкретної сім’ї. Адже жінок, які страждають від побоїв, в Україні тисячі, а злочини не можна замовчувати. Якщо людина щось вкрала, то всі розуміють, що вона – злочинець. Але чому особу, яка завдає важких тілесних і моральних страждань своїм найріднішим людям злочинцем не вважають? В українському суспільстві існують подвійні стандарти.

Автор розповідає, що 70 відсотків жінок, які покарані за вбивство, – вбили власного чоловіка. Найчастіше це трапляється під час самооборони. Вибите око, зламана щелепа, кілька поламаних ребер, синці та постійний страх – це не фільм жахів, це реальність. Усі думають: «Якщо нас це не торкнулося особисто, отже, нас це не стосується». Жінки, про яких ідеться в публікації теж думали, що їх це не стосується.

«Насильство в сім`ї – це як революційна ситуація, – пише автор. – Воно може існувати і не перетворюватись у якийсь вибух. Можуть статися зміни без драм і трагедій, тобто в еволюційний спосіб. А може так струсонути, що всім стане страшно». Не можна передбачити як розвиватимуться такі події, але важливо – не мовчати. Зателефонувати на гарячу лінію, звернутися в центри допомоги жертвам насильства, до друзів, батьків. Головне – не терпіти. І, хоч як не прикро визнавати, українська міліція втрутиться лише тоді, коли «зі спини стирчатиме сокира».

Хтось сказав, що рівень цивілізованості суспільства визначається тим, як в ньому ставляться до людей похилого віку, жінок та дітей. Наприклад, у Швейцарії теж вважали, що насильство – це справа сімейна. Але, як пише автор статті, швейцарці ухвалили закон, що домашнє побиття – це злочин: «Тепер поліція не повинна чекати, доки жінка поскаржиться на кривдника. Якщо хтось почув, що відбувається насильство, то він може викликати поліцію. Якщо факт насильства підтвердиться, то правопорушника затримують і забороняють повертатися додому. На перший раз – на два тижні». А ще з його примушують відвідувати спеціальні піврічні курси кореляції поведінки. До чоловіка починають ставитися як до злочинця.

На превеликий жаль, Україна – це не Швейцарія, і у нас такі закони не діють. Але терпіти не можна. Бо терпіння виливається в трагедію. І це трагедія не лише однієї сім’ї…Шануйтеся!

Наталя Петринська «Не вір очам своїм»

Де знайти: http://tyzhden.ua/Culture/64668 а або журнал «Український тиждень», № 45(262), 9-15 листопада, 2012.

В Україні склалася така ситуація, що кожен новий міністр освіти по-своєму бачить шкільний підручник. Як писав Джорд Орвелл у відомій антиутопії «1984», хто контролює минуле, той контролює майбутнє, хто контролює сьогодення, той контролює минуле. Тому шкільні підручники в такому «контролюванні» відіграють чи не найважливішу роль.

У цій публікації автор розповідає про те, як шкільні підручники відображають і формують національні почуття: «Підручники – це не лише одні з перших книжок, із якими знайомиться більшість із нас; подекуди у світі разом із релігійними текстами це єдині книжкові видання, що їх читають люди». Наприклад, згідно з дослідженнями в Африці менш ніж половина учнів удома мали більше 10-ти книг вдома, а в Єгипті, крім шкільних підручників, 88% родин взагалі нічого не читають.

У тоталітарних суспільствах суворе цензурування підручників – це норма. Особливо, коли йдеться про історію чи географію. Автор публікації пише, що пекінська влада стирає цілі шари минувшини зі сторінок китайських підручників. Наприклад, про великий голод 1958 року, який за даними закордонних джерел забрав, 30 мільйонів життів, сказано, що це було «три роки неврожаю». Як то кажуть, відчуйте різницю!

Через інформацію в шкільних підручниках точаться великі суперечки. Вона навіть призводить до релігійних та міжнаціональних сутичок. В статті читаємо, що у 1980-х дітям афганських біженців пропонували розв’язувати такі задачі: «Група моджахедів напала на 50 російських солдатів. Під час атаки 20 росіян було вбито. Скільки росіян утекло?»

Шкільні підручники – це справа не лише освіти, це справа політична. «Спосіб нагляду держави за шкільними підручниками дає добре уявлення про те, як вона переймається контролем над ідеологією». З появою цифрових технологій це завдання значно ускладнюється, бо дитина запросто може зазирнути у Вікіпедію. Однак шкільні підручники  й надалі залишаються найголовнішим джерелом, яке формує національну свідомість. Інколи таку, яку захоче влада.

 

Posted in Літературний номер | Leave a comment

Відгук на публікацію

Марта Ковальчук

Як Лютер став відомим? («Social media in the 16th Century How Luther went viral»)

Де знайти: http://www.economist.com/node/21541719 або журнал «Український тиждень», №2(219), 13-19 січня, 2012.

Соціальні мас-медіа періоду Реформації як перші  каталізатори сьогоднішніх революцій.

Соціальні медіамережі раз і назавжди відібрали у тоталітарних режимів легітимність — єдиний чинник впливу, який міг допомогти диктатурі втримати владу. Слабкість опору у репресивних державах можна пояснити тим, що людина просто не мала впевненості в тому, що більшість її співвітчизників вважає владу такою ж поганою. Соціальні мас-медіа часів Мартіна Лютера спробували зруйнувати монологічність, яку пропагувала монархічна доба. Такі форми, як балади, ксилографія та памфлети створили з невідомого богослова Мартіна Лютера новатора релігійної думки, а спосіб, у який цей чоловік досяг популярності, скидається на протосистему відомих сьогодні форумів, блогів та соціальних мереж.

У наш час осередком зародження протесту є соцмережі. Саме завдяки їм відбулись мирні мовчазні зібрання молодих іспанців декілька років тому та Арабська весна, яка розпочалась ще у 2010-му. Але соціальні мас-медіа — це також одне з надбань Реформації, щоправда, тоді головним поширювачем революційних ідей були реальні фізичні особи: торговці, друкарі, пекарі, шинкарі…

Основним явищем, яке зародилось у медіа-сфері часів Реформації стали дебати, можливість відповідати на слова опонента, привселюдний діалог. Така змога «давала людям захопливе й невідоме досі відчуття участі в широкій, усеосяжній суперечці».

За часів СРСР існувало явище «кухонних розмов», сьогодні ж середовищем цікавих розмов є щораз не формальніші місця: вечірки, інтелектуальні вечори, ринки і навіть громадський транспорт. На думку автора подібні підпільні осередки критики та обговорення новин існували ще п’ять століть тому.

На думку Роберта Дарнтона, історика із Гарвардського університету, існування сучасних технологій створило враження нібито до телебачення та соціальних мереж нічого не було, а насправді соціальні мас-медіа, зокрема періоду Реформації, стали причиною тодішньої революції. Тож робимо висновок — ми не лише знаходимо одне одного у віртуальній реальності, а й шукаємо завдяки їй зв’язки з минулим.

Олекса Підлуцький «25 портретів на тлі епохи»

Де знайти: http://projects.dt.ua/persons (сайт газети «Дзеркало тижня»)

Нариси про Томаша-Ґарріґа Масарика, Юзефа Пілсудського, Франсіско Франко, Махатму Ґанді, Алек­сандера Дубчека, Віллі Брандта, Авґусто Піночета, Марґарет Тетчер, Папу Римського Івана-Павла ІІ, Рональда Рейгана та інших.

Портретні нариси – особливий вид журналістської майстерності. Шкода, що в сучасній українській пресі він з’являється рідко. Жанр доволі складний і вимагає глибокого аналізу обраної особистості, її життя та діяльності. Прикладом цього є серія публікацій-нарисів про найвідоміших представників минулого сторіччя, про які пише Олекса Підлуцький, журналіст-аналітик та кандидат економічних наук.

У матеріалах автор вибудовує умовну сюжетну лінію, обов’язковими компонентами якої є елементи життя особи, про яку розповідають, її ціннісні орієнтації, політичні погляди. Тож перед нами не тільки цілісний портрет персоналії, але й історичне тло відповідної доби.

Звісно, ми можемо звинувачувати автора у суб’єктивності щодо деяких висновків чи інтерпретацій, проте це усього лише спроба заповнити втрачені з часом прогалини. Щодо суб’єктивного вибору особистостей, то критика –безпідставна, можемо лише ображатись на те, що серія завершилась на 25-му портреті.

Ми достеменно знаємо, що доленосні підказки сховані у минулому. Мабуть, розшифрування таких підказок і було основною метою серії. Автор наважився у портретних нарисах створити історичні паралелі, трактуючи деякі сьогоднішні процеси як наслідок чи продовження минулих подій, що доволі революційно, адже говорячи про минуле, ніколи не знаєш, чи так все було насправді.

Так чи інакше ці матеріали Олекси Підлуцького переросли у щось більше, ніж просто серію публікацій, вони довели, що ми усе ще вміємо говорити з попередніми епохами, вміємо просити у них поради та шукати відповіді.

Posted in Літературний номер | Leave a comment

Народна мудрість – яка вона?

Ольга Лех

Іноді набагато легше, коли за нас роблять вибір. До прикладу, ми прочитали гороскоп і вже знаємо, що цього тижня варто провідати батьків – і нас вже не мучать сумніви на кшталт – їхати таки додому чи піти на чергову вечірку. Але чи задумувались ви коли-небудь, хто та як складає ці гороскопи? І, зважаючи на це, чи можна у них вірити? Кожен гороскоп має свого «казкаря» та пояснення того чи того твердження у ньому. Так само прикмети та забобони мають своє коріння й тлумачення, і якщо в цьому розібратись, то інколи й смішно може стати – «а ми в це вірили?».

Ви ще не передаєте речі через поріг? Боїтеся чорного кота, який перейшов вам дорогу? Ще досі вважаєте, що через розсипану сіль з кимось посваритесь? Спробуймо пояснити, чому можна не зважати на забобони.

Поріг у хаті наші предки вважали межею між двома світами: між домашнім затишком та ворожим світом. Тому вітатися через поріг, передавати речі через нього вважають поганою прикметою. Чому межею між світами?Річ у тому, що археологи знаходять під порогом українські первісні поховання. Колись українці ховали своїх родичів під порогом, бо вірили, що вони будуть оберігати оселю від усього лихого. Власне, звідси й звичай кланятися порогу, ударяти труною об поріг та заборона передавати речі через поріг.

Також з традицією поховання під порогом пов’язаний ще один забобон – не можна повертатися до хати, якщо щось забув. Колись вважали, що переступаючи зайвий раз через поріг, можна занепокоїти духів предків, які можуть розгніватися.

Гадаю, ви усі неодноразово чули, що ввечері не можна виносити сміття з хати. Друга частина цієї прикмети звучить так: «бо про вас будуть пліткувати». Попри те, що цей забобон чи не найпопулярніший у чоловіків, у ньому є певна логіка. А й справді, чому б про вас не пліткувати, якщо сусідка з відром чи пакетом побачила вас у темряві? Домашня митниця в особі сусідів ще й як зацікавиться, чому ви якісь речі вночі викидаєте…

Також усі знають, що розсипана сіль – до сварки. А як інакше, якщо колись чумаки сіль привозили з далекого півдня і коштувала вона чимало! Як же не посваритися і не докоряти, якщо якийсь «криворукий» розсипав таке багатство? Хочу також зауважити паралель: коли в українців б’ється посуд – це на щастя. Напрошується висновок, що посуд в Україні був предметом НЕ таким цінним, як сіль.

Також поганою прикметою вважають – перестріти на дорозі людину з порожнім відром. Кажуть, що це до невдачі. Колись вважали, що після такої зустрічі мисливці з лісу поверталися без здобичі, а в полі можна було зібрати лише пусті колоски. Ця прикмета базується на протиставлені пустого і повного в українському фольклорі, де пусте символізувало бідність, а повне – достаток.

Фахівці зазначають, що найвідоміша прикмета пов’язана з чорною кішкою. Якщо чорна кішка перебігла дорогу, добра не чекайте. Коли таке чую, перше, що спадає на думку – кіт же не винен, що він чорний!

З чорною кішкою пов’язаний один цікавий історичний факт, пише arhiv-statey.pp.ua, виявляється, у XIX сторіччі Росія торгувала котячим хутром. Велику кількість товару закуповував Китай, переважно шкурки дикої степової та домашньої кішок. Найімовірніше найбільш дорого цінувалися хутро саме чорної домашньої кішки, ціна на яких була в двічі-тричі більша, ніж за інші кольори.

Але, на противагу цим повір’ями, є й безліч інших. До прикладу, у моряків присутність на кораблі чорної кішки віщує вдале плавання. А в Англії вірять, якщо неподалік від нареченої чхне чорна кішка, – заміжжя буде щасливим. У Шотландії ж кажуть, що чорний кіт на ганку – достаток у домі.

І прикмети різняться не лише залежно від країни, але й від часу. Наприклад, колись вважали, що коли дві молоді пари під час весілля перестрінуться – це на нещастя, нині ж вважається навпаки – на щасливе життя. І це легко пояснити: колись на весіллі гуляло ціле село, тому друга молода пара – це було не припустимо. Також є різні тлумачення тих самих прикмет: на куті не можна сидіти неодруженим, бо ніколи собі пари не знайдуть. Інші ж кажуть – сидітимеш на куті – матимеш свій куток у житті, тобто – хату. Тобто вір у те, що тобі ближче до душі? А загалом вірити у забобони – це яскравий приклад невідання їхнього коріння. Думка має велику силу, тому – перш, ніж вірити у щось, дізнайтеся, чому хтось так каже.

Наскільки колоритні спудеї, настільки ж прикмети, що стосуються студентського життя: студентам не рекомендовано мити волосся перед іспитом, аби не вимити знань. Не можна змінювати одяг на екзамени, бо, якщо якийсь одяг приніс успіх на першому іспиті, треба одягатися так впродовж усієї сесії. Прати цей одяг – означає змити вдачу. І ще один забобон, коли випадково залікова книжка перед іспитом падає на землю – це до халявного іспиту. Попри це, моя вам порада: краще на екзамен піти зі свіжою головою, помитим волоссям, у зручному одязі, а оцінка – залежить лише від вас.

І насамкінець, якщо ви щось забули вдома, повернулися по це і вам ту річ передали через поріг, а згодом вам дорогу перебігла чорна кішка, і перейшла перед вами бабця з порожнім відром, то ви вже знаєте, що зробити – згадати цю статтю у «Креденс» і посміхнутися!

Posted in Світогляд | Leave a comment

Акція: купуючи тротуарну плитку – жінка в подарунок або Дещо про секрети створення реклами

Соломія Коновалик

Життя сучасної людини неважко уявити без реклами. Вона пронизує у усі сфери суспільного життя і впливає на те, як люди одягаються, які товари вони купують, якому відпочинку надають перевагу. Проте реклама не лише передає інформацію про товари і послуги, але й творить образ сучасності.

Як зазначає дослідниця гендеру Оксана Кісь, в культурі масового споживання рекламні образи не лише віддзеркалюють суспільство, але й формують його, адже відображений в рекламі образ, зазвичай, досконаліший ніж його референт, змушуює останнього постійно взоруватися і «дотягуватися» до пропонованого ідеалу.

Зокрема, найефективніше такий ідеал нав’язує телебачення та, відповідно, телевізійна реклама. Воно створює ефект «посилення статі» або «ефект посилення ідентичності». Зокрема, про це пише Маховська в статті «Психологічні ефекти телебачення: «Люди не дуже впевнені в собі, а телебачення ніби говорить: «Ти такий крутий! Ми знаємо, що ти – зірка». Саме тому жінки прагнуть стати супержінками, а чоловіки суперменами. Адже супержінки не стоять у чергах, супермени не лаються матом в тисняві. Таких не викликає на килим начальник. З такими не розлучаються. Таких слухають і шанують діти. Такі не живуть від зарплати до зарплати. Такі не товчуться в ощадкасах і не купують лотерейні квитки з останньою надією на покращення».

Важливе місце у нав’язуванні «ідеалу» має й зовнішня міська реклама (бігборди, вітрини тощо) – її неможливо проігнорувати чи не побачити. Така реклама усюди: вона приваблює розмірами, яскравими кольорами, парадоксальними написами. Інколи навіть відверто сексистськими.

Сексизм – це ідеологія і практика дискримінації людей за ознакою статі. Це поняття також вживають на позначення будь-якої різниці між людьми лише за статевою ознакою, тобто в соціумі існують подвійні очікування, окремо від чоловіків і від жінок. У патріархальних суспільствах, зокрема і в українському, сексизм спрямований здебільшого на жінок.

Адже рекламодавець за старою патріархальною звичкою розраховує винятково на чоловіків-покупців і досі живе в світі, де чоловік вирішує: дати чи не дати грошей жінці. Саме тому будь-який товар, чи це реклама засобів гігієни, чи будівельних матеріалів, рекламують за допомогою привабливого жіночого тіла, надмірної еротизації, двозначних написів. Схема, за якою працює рекламодавець – це товар плюс красива, відверто вбрана (найчастіше оголена) жінка.

Еротизація – це один з виявів сексизму у масовій культурі. За допомогою оголення усього жіночого тіла чи його інтимних частин (сідниць, стегон, грудей, живота), відповідних поз (лежачи чи напівлежачи, часто з піднятими чи розведеними ногами), контексту (серед чоловічих атрибутів) підсилюють і закріпляють у підсвідомості ідею пасивності, підлеглості, залежності і беззахисності жінки щодо чоловіка, її готовності до статевого акту. Зображення сексапільних жінок у відвертих і підкреслено спокусливих позах у рекламі чоловічих товарів (алкоголю, чоловічої косметики тощо) призначені саме для розглядання їх «чоловічим поглядом». Механізм дії таких зображень доволі простий: привабливі тіла використовую для того, щоб захопити увагу та стимулювати (сексуальне) бажання, яке згодом має бути перенесене на товар.

Наприклад, рекламна кампанія японської кухні «Якиторія». На бігборді зображено дівчину в білизні, а навколо її бюсту розміщені кульки морозива і напис: «Оближи шари: парад японських сорбетів». Інша реклама: крупним планом жіноче обличчя, а точніше – акцент зроблено лише на напіврозтулених устах, і тест: «Візьми до рота. Від 30 гривень. Фестиваль японських пельменів». Ще одна реклама цієї ж таки кухні: суші-палички, які зображують розведені жіночі ноги, що супроводжується текстом: «Роздвинь палички! Отримай дисконтну картку» (Усі рекламні написи тут і надалі – мовою оригіналу).

У рекламі салону мобільного зв’язку «Rozmova» – оголене жіноче тіло нижче поясу, де найінтимніша частина прикрита новорічною шапкою, і слоган: «Мінімальні ціни до новорічних свят». А в одній із реклам побутової техніки оголена дівчина тримає в руках табличку із написом: «Сосну в подарунок: з 10 по 31 грудня».

Включення жіночого зображення в товарний ряд призводить до того, що жіноче тіло сприймається як товар, який можна купити за гроші. Це можна проілюструвати на прикладі реклами тротуарної плитки: жінка лише в білизні, у відповідній позі – лежачи, і текст: «Быстро и качественно уложим».

Ще один вияв сексизму в масовій культурі, на який вказує Оксана Кісь – це фейсизм. Він полягає у суттєво-різних способах зображення чоловіків та жінок: стосовно одних акцентується голова та обличчя, стосовно інших – тіло та його частини. Така практика репрезентацій передбачає закріплення важливості інтелекту для чоловіків та тілесної краси для жінок. Ті частини жіночого тіла, які найчастіше опиняються у фокусі, насичені еротично та естетично. Окрім традиційних ніг, грудей та сідниць, сучасна реклама дедалі частіше спрямовує наш погляд на жіночу спину вкупі з ніжно вигнутою шийкою чи спокусливою сідничкою. Оголену спину, яка сама по собі не має потужного сексуального заряду, активно прикрашають біжутерією чи татуажем, підсилюючи ефект вишуканості, ексклюзивності такого еротизму.

Наприклад, оголену жіночу спину зображено в рекламі машини «Honda». А в рекламі машини марки «BMW» зосереджено увагу на грудях та животі.

Така реклама – усюди. Інколи здається, що український рекламодавець іншої змоги продати товар, окрім демонстрування оголених жінок, не знає. Незважаючи на законодавство України, рекламодавці й надалі безперешкодно цим зловживають. Не важливо, чи це машини, чи оргтехніка. Сексизм у рекламних зображеннях набирає різних форм, однак вони формують такий патріархальний дискурс, в межах якого жінка маргіналізована та дискримінована. Рекламодавець завдяки сексуальності продає товар.

А найбільше в такій ситуації страждають пересічні громадяни. Реклама маніпулює свідомістю і підсвідомістю людей, підганяє різноманіття людських індивідуальностей під штучно сконструйовані, стереотипізовані образи. Реклама формує у молодої людини формується викривлене розуміння власних фізіологічних параметрів. Ця невідповідність «успішним ідеалам» призводить до такого небезпечного захворювання, як нервова анорексія. Про це пише Маслюк у статті «Нервова анорексія як наслідок соціалізації особистості»: «Візуальні засоби інформації формують відчуття реальності й придушують тілесне сприйняття: бути худим нормально, а все інше – відхилення. За статистикою, у сучасному суспільстві чотири жінки з п’яти страждають проблемами, пов’язаними із прийняттям їжі й тілесним виглядом».

Особливо руйнівними є наслідки впливу сексистської реклами на підлітків, чия психіка беззахисна перед рекламними технологіями. «Чи не головна проблема полягає в тому, що у системі цінностей дівчат відбувається систематичне зміщення акцентів з інтелекту – на тіло, з розвитку здібностей – на сексуальність тощо, а це призводить до перекосів при формуванні особистості», – вважає Оксана Кісь.

Реклама вказує нам – що їсти, як одягатися, де відпочивати, що дивитися. З екранів телевізорів лунає: хочеш бути красивою – купи те, щасливою – ще щось і таке ін. Завдяки обіцянці «красивого життя» реклама створює певні установки в людей. Яскраві кольори, щасливі, надзвичайно красиві жінки і успішні чоловіки – ось герої реклами. Якщо ти хочеш бути таким, то купуй наші продукти. Хочеш бути як зірка – виснажуй себе дієтами, збирай гроші на пластичні операції. Якщо ти чоловік, то купуй круту машину і кожна «барбі» буде твоєю.

Жінку в суспільстві трактують як річ, якою можна покористуватися і забути. І таке ставлення до неї формує реклама. Щоб не стати жертвою маніпуляції – потрібно думати. В нашому суспільстві поінформований – означає – захищений.

 

Posted in Світогляд | Leave a comment

«Креденс» взяв участь у «Параді видавничих ідей»

27-28 квітня 2012 року в Інституті журналістики  Київського національного університету імені Тараса Шевченка в рамках Третього фестивалю молодих видавців і редакторів «Штурмові загони Ґутенберґа» пройшов «Парад видавничих ідей». У ньому взяли участь 12 молодих видавців з Києва, Севастополя, Кривого Рогу, Львова, Кіровограда та Донецька. Львів представляли студентки факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Юлія Гриценко та Анастасія Задорожна згазетою «Креденс». Усі презентації проходили у форматі «печа-куча» (доповідь-презентація на 20 слайдів по 20 секунд на кожен, загалом — 6 хвилин 40 секунд). За цей час кожен учасник повинен був представити своє видання, поділитися ідеєю проекту.

Роботи учасників оцінювало професійне журі, до якого входили політичний оглядач журналу «Український тиждень» Олександр Михельсон, головний редактор журналу «The NorDar Magazine» Ліліт Саркісян, директор видавництва «Академія» Василь Теремко,  дизайнер, викладач кафедри електронних видань та медіадизайну КНУ ім. Т. Шевченка Павло Салига та викладач кафедри видавничої справи та редагування КНУ ім. Т. Шевченка Артем Онкович.

За оцінками журі газета студентів-журналістів «Креденс» виборола почесне ІІ-ге місце, увійшовши до трійки найкращих у номінації «Друковані ЗМІ».

Posted in Святковий настрій | Leave a comment